Синергія бізнесу, меценатства та особистої пристрасті
на шляху до соціальних змін — інтерв’ю з Євгеном Корольовим
Євген Корольов — український бізнесмен, меценат, власник інноваційної освітньої платформи AR BOOK. Створив та постійно фінансує міський коворкінг для розвитку дітей та підлітків “Злітай”. Ці та інші соціальні ініціативи Євген реалізує паралельно з активним розвитком власного бізнесу та волонтерством.
— Давайте розпочнемо з короткого знайомства з вами, як з бізнесменом. Розкажіть про свій шлях за ці роки?
— У 2002 році з’явилася перша моя компанія, а до 2008 року ми з партнером вже мали п’ять компаній, зокрема і ювелірний завод, і консалтинговий бізнес. Але криза 2008, плюс деякі зовнішні умови призвели до того, що ми з партнером розійшлися і бізнеси порозводили. Мені залишилася компанія “Крон” з того моменту я продовжував сам.
На сьогодні — це група компаній “Крон”, до якої входять п’ять компаній: дистриб’юторська, дві виробничі, IT-компанія та компанія з оренди нерухомості.
— Це одна частина. А є ще частина, яка стосується родини?
— Звичайно. Все це було б неможливо, якби не сім ‘я. Тому що всі компанії, які я перерахував, це все стартапи, які запускали з нуля. З першого разу ніколи не відбувається так, як ти планував. Все одно ідея мутує і багато разів стикаєшся з невдачами, які тебе демотивують.
І тут сім’я дуже підтримує. Моя дружина завжди була домогосподаркою. Навіть в дитинстві у шкільних творах писала, що мріє бути справжньою мамою. І вона цю свою мрію в повному об’ємі втілила: у нас три доньки та собака.
— Знайти інформацію про Євгена в інтернеті неможливо. Але мені пощастило, в мене є книжка. І я буду цитувати з неї людей, які допомогли мені підготуватися до цієї зустрічі.
— Ця книжка — написана моїми друзями. Вони вважали, що моє життя досить активне та насичене і буде цікаве іншим людям. Спершу вони хотіли, щоб я сам написав про себе — але я відмовився. Тоді вони винайняли письменницю, Анну Гін. Вона взяла інтерв’ю, якщо я не помиляюсь, у 40 людей, які розповідали про мене, і потім склала це все в книгу. А друзі подарували мені її на 45-ліття. Так що, не я її писав, але книга про мене.
— Цікаво, що люди розповідали про те, які якості дозволяють будувати з вами партнерство. І вони говорили, що ви вмієте “вслухуватися”. Це про що?
— Колись я несподівано для себе усвідомив, що ми використовуємо слова, зміст яких часто-густо самі не розуміємо. Виходить, що ми закладаємо одну думку, а люди чують іншу. І це змусило мене замислитись, а як я чую людей? І я почав слухати та відчувати.
Це поєднання, коли ти людину не тільки вухами слухаєш, а й відчуваєш — дає дуже цікаві результати. Бо буває, що слова і відчуття не співпадають. Але відчуття рідше обманюють.
— Я буду далі цитувати книгу. Тут пишуть: те, що також тримає біля вас — це те, що ви сам щасливий і можете робити людей щасливими. Це про що?
— Я себе відношу до людей, які віддають. Є люди, які тільки беруть, є ті, які беруть і віддають. Я не буду говорить, що я нічого не беру, звісно. Але в якийсь момент я для себе зрозумів, що почуваюся найбільш щасливим в той момент, коли роблю щось хороше. Тобто не тоді коли мені поступилися місцем, а коли я поступився місцем комусь — і та людина зручно сіла, і їй добре. Коли я усвідомив це про себе, це перевернуло все, що я робив. І, можливо, саме це малося на увазі в книзі.
Роблю щасливим? Ну, не знаю… Всюди хочеться посміхатись. Хочеться навколо себе якось сіяти любов, світло, тепло, посмішку, радість, задор. Якось так.
— Є три правила, які проговорила ваша середня донька про вас. Це те, що помилок в житті не буває. Потім я читала, як ви цей підхід застосовуєте і в бізнесі. Розкажіть про команду, які правила там? Бо донька розповідає про те, що в родині. А чи однаковий підхід у вас і до родини, і до команди?
— Знаєте, під час презентації книжки діти сказали цікаву фразу: “В інших сім’ях татусі з дочками читали казки про “Дюймовочку”, про “Русалочку”, і інші подібні. А ми читали “Бідний тато — багатий тато” Кійосакі, “Вавилон” і таке інше”. І вони це казали з любов’ю, без докору, навіть з якоюсь подякою. Тоді я зрозумів, що ведучи бізнес, я не тільки сам від себе вимагаю певного образу життя, бо це необхідно. Але я і до них висував такі вимоги, досить суворі. Не пам’ятаю конкретно, які правила вони говорили, але ці правила, які я пред’являв до себе — пред’являв і до них.
Що стосується команди — якщо ми говоримо про правила, то у нас в команді головне пунктуальність. Час — це найцінніший мій ресурс. Я не можу дозволити комусь, щоб він “крав” мій час, запізнюючись. І про себе теж так думаю: я ж не крадій, я не можу дозволити собі у когось красти його час. Тому до запізнення, до точності, у мене достатньо особливе ставлення. І в сім’ї, в принципі, теж так. Ми завжди всюди приходимо вчасно, і це чомусь завжди викликає загальну увагу, така точність.
Ще є правило про покинуті задачі. Це теж і в команді працює, і дітям я прищеплював — що не може бути покинутих задач.
Якщо ти задумав щось зробити, воно у тебе не вийшло, ти відклав — це виходить як покинута задача. Так не має бути. Зізнайся собі, прийми рішення: ця задача не актуальна, я її не роблю. Крапка.
Тобто, ось це є початок, народження якогось процесу, і є кінець цього процесу. Не можна його просто покинути. Бо в такому разі ми накопичуємо довгий хвіст, набиваємо тяжкий рюкзак якимось покинутими задачами — і це забирає в нас енергію. А коли ми ставимо крапку, статус “неактуально” — це завершений процес.
— Ще про вас кажуть, що ви “думаєте об людей”
— Так. Це не мною вигадана фраза, впевнений, що десь її підслухав, але я не дуже часто використовую. “Подумати об людей”. Що це таке?
Коли я придумав якусь ідею, мені її треба з кимось обговорити. Але не стільки обговорити, а просто поки ти її вголос проговорюєш — сам обмірковуєш ще, бачиш інші сторони. Інша людина може навіть і не сказала нічого, не спитала — ти сам вже всі відповіді знайшов. Цей процес мислення “об когось” для мене виявився дуже ефективним.
Я так само і дітей навчаю. Коли в них вже якісь свої ідеї, думки — кажу: ти спершу проговори це, сама себе почуй, і вже одразу зможеш певні висновки зробити. А там, де себе не почуєш, можливо, співрозмовник тобі підкаже, якісь питання здасть, що наведуть на думку. Дуже багато ясності тут виявляється.
Ті ж самі процеси були запущені в компанії. Свою роботу я звів на сьогодні практично до двох форм спілкування. Перша форма спілкування — це коли до мене приходить хтось з топів, приносить проблему, варіанти рішення. І каже: я бачу цей варіант. Тобто, він опрацював питання, він знайшов проблему, але не в його компетенції прийняти фінальне рішення. І моє спілкування зводиться до того, щоб сказати “так” чи “ні”. Я його рішення або затверджую, або кажу: “Ні, не годиться, йди допрацюй”.
Друга форма спілкування — це якраз про подумати. Коли співробітник приходить і каже, що бачить проблему чи ще щось, але не знає рішення, не може вигадати нічого. Тут ми сідаємо — і пішов процес напрацювання рішення, пошуку моделей. Це про спілкування one-to-one. Останнім часом таке трапляється рідко, тому що ми повністю пішли в командну роботу, в проєктні та робочі групи.
— Ваші компанії існують в формі партнерства. Як вибудовується партнерство? Тому що є управляючий партнер, є керівник, тобто він приймає рішення. Враховуючи те, що віддавати лідерство досить важко, то яким чином це робити? Це ж робота над собою: не лідирувати.
— З останнього — партнер у мене з’явився у 2020-му році. Я придбав Flexreality. Це була компанія двох молодих хлопців, IT-шників, які розробляли AR/VR-технології. І вони самі прийшли до мене з пропозицією купити долю.
Я кажу: а чого ви від мене хочете? І тут було явне проявлення партнерства, коли вони кажуть: ми вміємо ось цю частину, технології, коди. А у тебе дивимось, як працюють бізнеси. Як налагоджені всі процеси, як ти працюєш з людьми, як працюють команди. Хочемо таке і у себе. Ми довго з ними спілкувалися, та в результаті угода відбулася.
Сьогодні я вважаю, що партнерство дуже важливе і потрібне. Придумати внутрішній двигун може один якийсь фізик. А візьмемо смартфон. Навряд чи хтось один може його придумати, бо в ньому є мікропроцесор, є програмний продукт, є дисплей, є акумулятор. Це все абсолютно різні штуки. І навряд чи хтось один може володіти такими знаннями, щоб придумати цей телефон. Скоріше це буде група людей. Хтось експерт в одному, хтось у другому, хтось у третьому. Коли вони об’єднують свої компетенції, свої знання, свої навички, то на виході може з’явитись смартфон.
Ось так і партнерство. Коли об’єднуються люди, які розуміють, що їхні знання, навички, компетенції не однакові, але доповнюють один одного — тут дуже сприятливе поле для партнерства. Та партнерство, на мій погляд, починається тоді, коли ці люди об’єднали не лише свої навички, а пішли глибше та об’єднали свої цінності.
Тому що коли у людей цінності не співпадають, або взагалі суперечать — це вже привід замислитись, чи партнеритись з такими людьми.
— Чи дотримуєтесь ви якихось правил, коли заходите в партнерський бізнес, і що робите, щоб не обпектись?
— Є один ключовий пункт, який для мене завжди перевірочний. Коли я починаю обговорення партнерства, то в числі перших запитань кажу: “А як ми будемо розходитися?”
І відповідь партнера мені багато про що каже. Я дивлюся, наскільки він дріб’язковий, або навпаки, готовий на широкі жести. Наскільки детально проговорює деталі, як мислить. Але тут важливо, щоб перед цим питанням, ви вже створили образ цієї вашої спільної компанії та намалювали в уяві її успішну діяльність. Тільки після того можна планувати, як ви будете розходитись.
— Але ті, хто працює в команді, вже працює як керівник — вони говорять, що вони є партнерами, що вони можуть приймати рішення, так само як і ви. І це трансформація, яка відбулась за останні 8 років. З чого все почалося, коли стало зрозуміло, що по-старому вже не можна працювати?
— Все почалось з того моменту, коли я був і власником, і керівником компанії. І основну частину свого активного життя проводив у компанії. І зрозумів, що хочу спілкуватися насамперед з мислячими людьми. Людьми, які стоять на дорозі саморозвитку, щось вивчають. Знайти таке коло спілкування для себе поза компанією виявилось непросто.
Тому вирішив створити його на роботі — і ми в компанії запустили перші проєкти з навчання. У нас був і клуб розвитку, і книжковий клуб, і школа менеджменту… У нас були цілі флешмоби, за участю кожного. Хто хоче, звичайно, це ніколи не було примусово.
— Насправді, в книжці писали, що у вас там спробуй тільки не захотіти…
— Ну звичайно, а як інакше? (сміється) Я сварити не буду, але у мене є правило. Я можу спілкуватися з обмеженою кількістю людей на роботі, з ким буду обговорювати робочі питання. Я буду з усіма дружити, спілкуватися, посміхатись, вітатись. Але якщо людина не потрапляє в парадигму моїх цінностей, то я вже скажу: “Іди обговори це питання з іншим, не до мене”
— Тобто для того, щоб з вами поспілкуватись, треба прочитати Кійосакі, Поліанну?
— Для мене Поліанна дуже яскрава книжка, хоча здавалось би вона дитяча. Проте одна фраза мене зачепила. Коли Поліанна потрапила до своєї тітки і та каже, у тебе там піаніно, урок англійського, багато подібних речей. А Поліанна каже: “А коли жити?” А тітка їй: “А що таке жити?” І коли Поліанна розповіла, розкрила цю тему, у мене було божевільне відкриття. Виявляється, наше життя може бути таким яскравим, з дрібниць! Коли ловиш метелика, коли сидиш під деревом. Для мене саме це і було життя!
— Ми на цих зустрічах зазвичай говоримо про дві частини. Перша — це про партнерство. А друга — про те, що коли людина закрила вже свою якусь частину потреб в житті, у неї настає той час, коли вона хоче віддавати. Зрозуміло, що у вас прошивка “віддавати” — це базова, але коли закортіло дуже віддавати? Наскільки я зрозуміла, всі ці процеси систематизації у вас були про те, щоб мати більше часу, щоб віддавати?
— Так. У 2011–12 році я вже закривив для себе базовий матеріальний пакет — дерево посадив і не одне, дім побудував, діти ростуть, собака по травичці бігає. Почав питати себе: для чого я ходжу на роботу? Більша машина? Більший будинок? — Мені не цікаво. Тоді й з’явились гори.
Я хотів закрити сім вершин планети, на кожному континенті є найвища гора. У мене їх закрито чотири. Але у мене своя логіка послідовності. Буквально перед війною, в січні, ми були в Антарктиді, зайшли там на п’ятитисячник. А останньою я хотів зробити Кіліманджаро — це Африка, висота майже 6000. Хочу це з дітьми зробити.
— А дайвінг з акулами теж в той період був?
— Трошки раніше. Дайвінг з акулами — це ми випадково потрапили, просто не в той човен сіли. Це все моє знання англійської. Там були якісь японці-камікадзе, які взагалі без клітки, без кольчуги… Нас скинули до акул, а їх там багато, справжніх білих акул, страшно було! Я вже потім зрозумів, що треба англійську вчити. (Сміється)
— У вас був дайвінг, у вас були гори, у вас були швидкості — про них також написано — і це все не працювало. Тоді почались пошуки чогось іншого?
— Не зовсім так. Певною мірою, кожне з цих занять залишило свій слід. Дайвінг — це можливість побути наодинці з собою. В такому усамітненні з’являються якісь переживання, які дають основу для розумів, для спостережень за собою.
Гори теж мені багато дали. Я зрозумів, що для мене при підйомі є точка старту, є точка фінішу — вершина, і все. Між ними — те, що треба подолати. Я йшов тільки до цілі, я не йшов шлях, не помічав його, не проживав. Так само їжджу на машині: не помічаю нічого. Я сів в точці А, вийшов в точці Б, а що відбувається навколо мене, я не знаю.
І це в мене з роботи, така профдеформація. Я сприймаю тільки мову результатів, це ще один з фільтрів. Коли тільки хтось говорить мовою процесів — це не до мене.
Я і дітям кажу: не треба мені казати “я робила домашнє завдання”, покажи результат, як ти його зробила. Якщо там двійка — то мені не цікаво, як ти його робила, який був процес, чи що там вчителька погано пояснила. Ось результат. Та метрика, те формулювання, з якими реально можна щось робити. Щось аналізувати, з ним можна працювати. А чисто з процесом нічого зробити не можна
І гори були у мене теж про результат. І саме усвідомлення того, що я не помічаю свій шлях, а просто йду до цілі — десь після п’ятої гори я це усвідомив.
— Тобто, спочатку були випробування, які дали розуміння, що процес також важливий. От зараз більшу частину часу ви займаєтеся тим, що називають соціальними проєктами. Чому вони з’явилися в житті, коли і навіщо?
— Це все пов’язані речі. Я усвідомив, що є щось в моєму житті, на що я просто не звертав уваги, навіть не задумувався, що воно існує. Став приділяти більше уваги дітям, спостерігати за ними. І так з’явився у нас перший проєкт, профорієнтація.
Якраз це було актуально для мене, бо старша дочка почала задумуватись, куди їй вступати. Прийшла за порадою, здавалося б — батько-бізнесмен, можу щось розумне підказати. А я зрозумів, що не знаю.
І ми запустили перший проєкт в компанії, саме вже соціальний. Я взяв своїх доньок і ще зібрали групу з 20 дітей і на пів року запустили проєкт профорієнтації. Це виявилось для нас дуже енергоємно, дуже складно. Але дітям ми допомогли, всі були задоволені.
І я зрозумів: оце я роблю собі середовище, бо хочу на роботі бути в колі мислячих людей. А що ж діти? Я почав глибше занурюватись, і побачив, що діти не можуть обговорювати з однолітками оці книги, ідеї, питання, які ми з ними піднімаємо — вони не хочуть обговорювати це в школі чи на спортивній секції, тому що не хочуть виглядати “заучками”
На цьому фоні у мене народився проєкт. Ми в Харкові на території двох інститутів створили клуби, назвали їх KRON LAB. Це вже був суто соціальний проєкт, ми за нього гроші ніколи не брали.
Я вважаю, що маю робити свій внесок, щоб покоління, в якому виростають мої діти, було більш розвинене, щоб з’являлись ті зірочки, на яких всі дивляться. Інші якісь орієнтири.
Тому я сконцентрував свої зусилля на формуванні цих просторів. І в цих просторах діти збирались, читали, грали, обговорювали, ми їздили на різні підприємствах. Там була ціла програма продумана, щоби діти могли розвиватися. І цей проєкт довго проіснував, поки не почалася війна.
— Але перед війною з’явився AR BOOK.
— Так, звичайно. І перед війною з’явився AR BOOK. Паралельно з цим була куплена компанія Flexreality, яка займалася VR-технологіями. Вони робили продукти для віртуальних музеїв, працювали на аутсорсі. Коли я купив долю в компанію, ми спрямували зусилля на розробку власного продукту.
В той же час йшли всі ці соціальні проєкти з дітьми. І я усвідомив, що наша освіта вже дуже довгий час не видозмінюється — як двісті років назад діти сиділи за партами і писали крейдою на дошці, так і зараз сидять і пишуть. Принаймні у звичайних школах, а у мене діти вчились в простій школі.
— Зараз в залі є пані Оксана Стоєцька, вона була нашою гостею минулого разу — вона якраз створила школи Inventor, де зовсім інша освіта. Але це, на жаль, не масове.
— В тому й справа, що не масове. Тому ми прийшли до ідеї освітньої платформи AR BOOK. Ми запустили дуже довгий процес: зібрали спільноту з близько шести тисяч викладачів, почали розбирати їх болі.
І потім на основі того, що дізналися, створили не просто диджиталізовану, а саме інноваційну платформу. У нас там і лабораторні роботи, і віртуальна реальність, і доповнена реальність. Ми підключаємо аналітику — підказки викладачам, яка дитина, що зрозуміла під час уроку, щоб ці зрізи робити не тоді, коли четверть закінчили, а по закінченню кожного уроку. І тоді викладач може корегувати кожен свій урок, обирати інший спосіб донесення інформації класу, і при цьому підвищується якість навчання. Ми зробили так, щоб навчання було цікаве, наочне.
Ще один соціальний проєкт, який я розвиваю зараз у Харкові — це дитячий простір “Злітай”. Діти у нас в місті вчаться дистанційно, їм не вистачає фізичного спілкування. Тому я запустив цей проєкт і запрошую туди всіх. Перебування і заняття в просторі абсолютно безкоштовні. Ми там відпрацювали ідеї активностей з методологами, з вчителями, розробили програму. Там з дітьми займаються всім, що не пов’язано зі шкільною програмою — я це називаю “розвивати внутрішню красу дітей”.
І ми в розробці цих дитячих просторів використали ті напрацювання, підходи, які розробляли для AR BOOK. Я хочу, щоб з часом в AR BOOK з’явились і отакі заняття, що поза шкільною програмою, але дуже розвивають.
— А що зараз є для вас ресурсом?
— Я про себе не так давно зрозумів, що мені важливо почуватися щасливим. Якщо я буду почуватися щасливим щоденно, повноцінно, яскраво проживаючи це щастя всередині себе — тільки тоді я можу ділитися цим з оточенням. Відчувати себе щасливим і наповнювати себе світлою яскравою енергією — ось це для мене зараз головні цінності.
Розмовляла Світлана Сом
Записала Марина Грамович
Фото — Макс Королевич та з особистого архіву Євгена Корольова