“Зустріч для змін” — подія, що ініціювала багатосторонній діалог між бізнесом, громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування для співпраці, обміну ідеями та реалізації спільних проєктів на рівні громад. Вона відбулася у Києві 17 лютого 2024 року.
Організатори — Інститут Медіації Партнерства у партнерстві з Національною мережею розвитку локальної філантропії та у співпраці з Liko-School, за підтримки Isar Ednannia у межах проєкту Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства USAID Ukraine.
Перша панельна дискусія мала тему «Чи можлива співпраця бізнесу, громадського сектору, організації громадянського суспільства на рівні громади?» Представляємо текстову версію цієї розмови.
Панелісти:
Модераторка: Світлана Сом, засновниця та лідерка ГО Інститут Медіації Партнерства. Стратегічна партнерка з розвитку бізнесу та державних інституцій
— Вітаю всіх на події, яка започатковує серію подій “Зустріч для змін”. На цьому заході ми хочемо підняти тему про те, що насправді заважає партнерству. Тому що досить багато речей починаються з круглих столів, з підписання меморандумів, але далі домовленостей так і не заходять.
Задача цих зустрічей, які ми надалі плануємо продовжувати в регіонах, — в одному місці, на території, де господарями є громади, зібрати представників центральних органів влади, бізнесів, для того, щоб започаткувати діалог.
Перше питання: що зараз є цим бар’єром, який зупиняє те, щоб ми від меморандумів і діалогів йшли в дію? Який запит є з вашої позиції до тих сторін, з якими ви знаходитесь в діалозі: центральні органи влади, громада, громадський сектор, безпосередньо представники бізнесу?
Світлана Ольшанська, заступниця міського голови міста Житомир:
— Що до питання в темі першої панелі: чи можлива співпраця. Мені здається, некоректно говорити про можливість. Ми маємо говорити про те, що без цієї співпраці ми точно не маємо права на існування — ні громада, ні бізнес, ні інститути громадянського суспільства. Тому що, в першу чергу, ми, всі три сторони, дбаємо про розвиток регіону в тій чи іншій формі.
Якщо конкретно відповідати на питання, що заважає або чому поки що ми в такій паузі. Зрозуміло, в першу чергу це питання війни. Це те, що зупиняє наших міжнародних партнерів. При цьому їм велика подяка, що вони нас підтримують протягом двох років, не зважаючи на всі обставини.
Ми, як громади, теж маємо в цей час зрозуміти, якою ми бачимо громаду після завершення війни, для кого ми будуємо ці об’єкти. Маємо провести аналіз в кожній громаді, щоб зрозуміти, яка має бути кількість садочків, скільки шкіл, яка має бути інфраструктура і для кого. Тому що в першу чергу ми маємо говорити про те майбутнє, яке ми бачимо для своєї громади.
Але на сьогодні ми в громадах потопаємо в буденних, рутинних справах. І за цими викликами у нас не завжди вистачає часу на стратегічні питання. Тому що, коли ми говоримо про питання відбудови — це в першу чергу про стратегії, концепції, це в будь-якому випадку про майбутнє.
Тому тут ми маємо, як громади, більше працювати з інститутами громадянського суспільства — це той шлях, який найпростіший для влади. Так ми працюємо не з кожним окремим громадянином, а вже з певною групою, яка знає інтереси. І водночас ми маємо почути наших міжнародних партнерів і зрозуміти, що вони очікують від нас, як від громади.
— Дякую, якраз поруч з вами є Анастасія, яка представляє громадянське суспільство. Ваша організація є достатньо потужною в регіонах. З якими викликами ви зараз зустрічаєтесь, коли домовляєтеся? Коли ми вже домовилися з партнерами, чому у нас щось іде не так? Бо поки виглядає так, що у нас є проблеми з проєктним менеджментом — з тим, як розподіляються ролі, хто що готовий на себе брати.
Анастасія Ягущина, проєктна менеджерка ГО «Будуємо Україну разом»:
— З мого досвіду, виклики виникають саме на етапі нерозуміння, в кого яка роль. Ви це маєте зробити чи ми? Іноді відбувається пінг-понг відповідальностями, іноді навпаки — ніхто про це не подумав, і ніхто не зробив. І воно як завжди вилазить в найнепотрібніший момент, коли вже все пішло не так.
Це така дуже операційна історія, яка має, ніби, вирішуватись операційним розподілом обов’язків. Але часто, думаючи про високі стратегічні речі, ми концентруємось на своїй частині та не можемо проконтролювати весь процес, всіх інших сторін, хто як розподіляє завдання. І отут воно іноді ламається.
З іншого боку, ми, як громадська організація “Будуємо Україну разом”, для себе розділяємо відбудову і відновлення. Відбудова — це прямо фізично будувати по камінчиках, відновлення — це відновлення свідомості, цінностей, щоб ті люди, які живуть в Україні, будували таку відновлену, якісну Україну, якою ми її всі хочемо бачити.
Якщо ще на етапі відновлення десь плюс-мінус у нас є температура по палаті, що хто очікує, то про відбудову, як вже казали переді мною, дуже багато різних підходів, немає якоїсь такої загальнозрозумілої стратегії, хто що відбудовує. І тому це іноді відбувається хаотично.
— Дякую. Переходимо до вас, пан Геннадій. Пан Геннадій є представником державної інституції в такому стандартному форматі, але приймає рішення, дивлячись на всі три сторони. І те, як працює у вас система взаємодії бізнесу, громадського сектора та управлінського сектора — це є приклад. Але чи потрібна четверта сторона, яка б дивилася і була таким медіатором ззовні, щоб процес рухався? Тому що поки з того, що я почула, питання в тому, що є дві сторони, які знаходяться в комунікації, і кожна зі сторін захищає свої інтереси. І отакого тримача кінцевого результату зовні — його немає. А як у вас, Геннадій, чи є потреба в цьому?
Геннадій Примаков, міський голова міста Мена:
— Якщо ми зараз говоримо за співпрацю, то якраз дуже знаково, що я сиджу поряд з пані Анастасією — у нас із «Будуємо Україну разом» уже реалізовано шість спільних проєктів. І в цьому році ми перші, хто буде реалізовувати вже великий проєкт — БУР-табір. Нестача для мене, як для міського голови, це, перш за все, кадри. Фахівці, відповідні спеціалісти, піар-менеджери, маркетологи, люди, які могли комунікувати між бізнесом, владою, безпосередньо самим людьми.
Починати треба, звісно, зі стратегічного планування, щоб визначити цілі, напрямки, куди ми рухаємося, визначити найбільш проблемні питання, зробити аудит. Потім можна з цим всім виходити на різноманітні майданчики, звертатися до різних організацій і урядів. Ми, як громада, маємо вже великий досвід роботи. Ми маємо безліч грантів, безліч контрактів, які за ці роки були успішно реалізовані, в тому числі і з міжнародних фондів, Америки.
І найважливіше — це, звісно, комунікація з людьми. Розказати, як це все відбувається, показати важливість кожного проєкту, показати його проблематику. Показати яким повинно бути насправді наше середовище, як повинні функціонувати наші інституції, наші органи влади, дбаючи про людей і для людей.
Будь-яку справу можна зараз розкрити з різних сторін. Тому комунікація з людьми важлива — донести до людей правду, показати, що ми будемо мати на початку і на закінченні, як це все робиться. Розповідати про кожен свій крок. І обов’язково — відкрита фінансова складова на кожному етапі реалізації будь-якого проєкту. Від початку і до кінця.
Тоді наше суспільство буде як ніколи єдиним в прагненні до розбудови країни.
— Про комунікацію — це саме до Іветти. Питання, яке підняв пан Геннадій, стосовно наявності комунікаційних спеціалістів, які працювали б в громадах — дійсно, де брати цих спеціалістів? Тому що зрозуміло, що для того, щоб був конект, повинні бути комунікатори. Але ринок спеціалістів порожній, то робити?
Іветта Делікатна, партнерка ECOM Community Consulting:
— Я спершу повернуся до бар’єрів, а потім розповім про досвід розбудови комунікацій.
20 років я пропрацювала в бізнесі, в комерційних комунікаціях. Треба розуміти, що український бізнес поділяється на великий корпоративний бізнес, на середній місцевий бізнес і на маленький бізнес. І це теж впливає на рівень його можливостей кооперації з громадами, з державою і в яких точках він взаємодіє.
І коли в часи Майдану я через волонтерство познайомилася з державою і з громадським сектором, я зрозуміла, що це окремий світ, якого до того ми взагалі в бізнесі не бачили. Не знали про це те, що він існує, скільки там є людей, скільки там є грошей, які там організація. Це просто окремі світи. І ще зрозуміла, що ці світи між собою взагалі не спілкуються.
Бізнес не знає, як працює держава. Держава не розуміє нічого про бізнес і про ті навички, які там є. Громадські організації — це взагалі окремий світ. І у всіх цих трьох сегментах зовсім неправильне розуміння один одного. Тобто ніхто не розуміє, що від кого очікувати, які є навички на чиїй стороні.
Потім почалася реформа децентралізації, з’явилися громади. Це величезний новий сектор місцевої влади, нова історія. Головні бар’єри, які досі існують — це нерозуміння, як працює кожен з цих сегментів.
Тому коли ти не розумієш, що можна очікувати чи отримувати від цих людей, то важко почати щось робити конкретно. Я пам’ятаю першу конференцію з державним органом влади. Ми — люди з комерційного сектору — прийшли до влади розповідати, як їм треба робити комунікації. І зрозуміли, що ці люди, працюючи в комунікації десятки років, навіть не уявляють собі, які є комунікаційні інструменти, якими користується весь світ.
— Але зараз ситуація змінилася. Я бачу, як комунікують міністерства — і це люди, які надихають. Центральна влада дійсно комунікує. Питання зараз до громад: що робити безпосередньо в регіонах? Як нам зрощувати комунікаторів на місцях?
Іветта Делікатна:
— За 10 років дійсно прогрес величезний, зараз у державних органах влади, в міністерствах більш-менш професійні комунікаційники. Комерційний сектор, який прийшов до влади в 2015 році, навчив державні органи влади. З виникненням громад цей процес пішов у громади — і ті люди навіть, які тут зараз сидять, вони проходили ті тренінги, які ми робили для громад.
Є величезні програми, насправді. Зараз починається велика програма від USAID «ГОВЕРЛА» для 79 громад до України по комунікаціях. Тобто є багато таких тренінгових програм, коли професійні комунікаційники навчають громади, як розбудовувати стратегічні комунікації, створювати комунікаційні структури, як платформи свої налагоджувати.
І зараз навіть ми від тренінгів переходимо у формат коучингу і супервайзингу, коли з громадою сідаємо разом і просто в 4 руки з ними проходимо весь процес.
— Тобто чи правильно я розумію, щоб дати відповідь на запит пана Геннадія, треба фактично до кожної громади доєднати зовнішніх спеціалістів, які будуть супроводжувати процеси запуску проєктів в громадах?
— Іветта Делікатна:
— Про це я і кажу. Якщо б кожен з фахівців, які вже мають досвід в бізнесі, прийшов в громаду і допоміг це розбудувати і консультувати, можливо за рахунок донорських коштів, — це була б ідеальна історія. І зараз для цього класний момент, тому що якщо ви подивитесь на довіру до медіа, то з початком війни вперше довіра до місцевих медіа зрівнялася з національними медіа. Стали популярними деякі голови громад — всі знають історію Кіма. Вперше місцеві голови вистрибнули в топ-10 спікерів — людей, кому довіряють.
— Наступне питання, думаю, пані Жанна, до вас. Тому що Фонд Громади Житомира працює не тільки з донорами, а і з бізнесами. Як випливає зі сказаного раніше, громадський сектор з керівниками громад порозумілися. А бізнес? Як і що він робить зараз? І чого не вистачає вам в діалозі з ними?
Жанна Соловйова, голова правління ФГ Житомира:
— Взагалі, робота будь-яких фондів громад — це акумулювання коштів. Всім підприємцям, які хотіли задонатити кошти, міська рада говорила: є ФГ Житомира, донатьте туди. Всюди були розписані рахунки фонду, кошти приходили на ФГ Житомира і далі вже приймались рішення, куди відправляти гроші. Зараз є більше десятка бізнесів, які постійно з нами співпрацюють.
Ви просто поставили питання про бар’єри. Я думаю, що перш за все, всюди працює людський фактор.
Тому що люди на своєму рівні блокують деякі рішення, вони вважають, що можуть не брати слухавку, не підписувати якісь документи. А хто насправді від цього програє? — Ті ж самі військові, які не отримали два автомобілі в кінці року, тому що спеціалісти не додивилися дещо в документах.
Треба створювати плани відновлення. Є законодавство, що треба ці плани робити, але механізму впровадження, яким чином ці плани робити — немає. Це зовнішній фактор, не продумане на державному рівні.
Тобто, є внутрішній — те, що від людей залежить, людський фактор. Є те, що стосується самого законодавства. І є ще один дуже серйозний виклик: від нас, як від маленького фонду громади, у людей очікування набагато більші, ніж ми маємо ресурсів.
Анастасія Ягущина, проєктна менеджерка ГО «Будуємо Україну разом»:
— Багато з того, про що ми щойно говорили, — це проблема в комунікації. Ті самі стратегії відбудови й відновлення. Хіба їх немає? — Є! Але наскільки про них донесена інформація, наскільки ті, хто з цим працюють, як громади, так і громадський сектор, наскільки ми всі маємо спільне розуміння. Наразі воно на дуже низькому рівні. І тут якраз ця проблема комунікації. Що щось створюється, але недостатньо якісно комунікується.
— Тоді я хочу зараз перейти від формату глобального до формату нижче. Ми бачимо, що глобально більше незрозумілого, ніж зрозумілого. І взагалі рух кудись — достатньо хаотичний. Тому я просила б зараз спуститися до рівня звичайного проєкту. І попросила б вас в цій ролі, яку ви обіймаєте, проговорити, що ви очікуєте від таких п’яти контрагентів: міжнародний донор, до якого найчастіше ми будемо йти з великими проєктами; внутрішній донор — бізнеси, яким важливо зараз бути присутніми в регіоні та вкладатися в регіон; громадський сектор; органи місцевого самоврядування і центральні органи влади, які задають загальну рамку. Тримаючи в голові якийсь ваш конкретний проєкт, проговоріть, яку роль мають закривати інші чотири сторони.
Анастасія Ягущина, проєктна менеджерка ГО «Будуємо Україну разом»:
— Я би навела проєкт вже завершений, як приклад міжсекторальної співпраці — Центр військового лідерства в Одесі. Як це відбулось? До нас прийшли з запитом військові. Мовляв, є центр військового лідерства, звичайний, трохи радянський, трохи застарілий — хочемо зробити його актуальним. Вони знайшли приміщення, домовилися з локальним бізнесом. Банк передав їм своє приміщення в користування. Тобто вже залучили бізнес.
Це приміщення було на території стадіону чи щось на кшталт того — тому вони домовились з органами місцевого самоврядування, щоб отримати всі дозволи, щоб могли там легально працювати.
І після того, вже прийшли до нас як до громадської організації — ми допомогли з фізичним оновленням цього простору, зробити ремонт, залучили туди молодь, щоб молодь побачила це і популяризувати цю ідею. Це був наш вклад. Так само ми через досвід десятирічної роботи в громадському секторі дуже наполегливо порекомендували цьому центру зареєструвати громадську організацію, щоб вони далі могли стало працювати.
Тож, у них вже є громадська організація, і після цього до них зайшла кафедра військового лідерства Українського католицького університету. І зараз на базі цього центру військового лідерства в Одесі відбуваються заняття, навчання. І от таким чином ми маємо п’ять різних гравців, які в кооперації створили дуже гарний кінцевий продукт.
— Отже, щоб проєкт завершився, вкрай важливо було, щоб той, хто є зацікавленим в тому, щоб цим проєктом далі користуватися, став лідером. Тобто він фактично драйвив цю історію.
Анастасія Ягущина:
— 100%. У нас були іноземні партнери, у нас були грантодавці, з якими ми покрили частину витрат. Але в той же час, сам центр військового лідерства провели фандрайзингову кампанію і теж зібрали частину грошей, частину фінансування, яку ми не могли покрити.
— Тобто, коли зароджується мала громадська організація, для того, щоб їй зробити те, що вона хоче, треба прийти до більш потужної громадської організації, яка стане фактично ментором і буде супроводжувати на шляху. Дякую, гарний кейс. Пан Геннадій, давайте по інфраструктурі пройдемося, бо у нас є тема ЦНАП-ів, тема бомбосховищ — дайте нам якийсь кейс твердий.
Геннадій Примаков, міський голова міста Мена:
— Я хотів навести зовсім інший приклад. Безпосередньо про відповідальність ОМС на моєму рівні.
Ми робили аудит по енергозатратах наших установ, вибудовували для себе пріоритети та побачили, що найбільше електроенергії споживає наша лікарня. Шляхи покращення — це, звісно, термосанація, модернізація самого приміщення, ну і альтернативні види електроенергії. Ми зробили великий проєкт нашої лікарні, зробили класну презентацію лікарні і звернулись до донорів, до організацій, які займаються саме фінансуванням таких проєктів.
Одним із проєктів нам профінансували термосанацію і реновацію, а за іншим проєктом ми отримали сонячні панелі. Тому 2,5 мільйона в рік на електроенергію на одну лікарню перетворились в значну економію — в одній установі роботи, які дозволять нам зекономити 700 тисяч гривень на теплопостачанні. На іншій установі ми зекономимо 1 мільйон гривень, чи трохи більше, за рахунок того, що ми зекономимо на самому електропостачанні.
— Але, пан Геннадій, де ваші бізнеси і чому вони не фінансують громадську організацію?
Геннадій Примаков:
— Тут навпаки, ми допомагаємо бізнесу. Ми виграли два великі гранти, запустили швейну фабрику за рахунок цього гранту, допомогли бізнесу. Також розширили коло можливостей для нашої пекарні, яка працювала в ті часи, коли було дуже складно всім, 24 лютого.
Жанна Соловйова:
— Ми працюємо з громадами, і на зустрічі, коли ми робимо презентацію економічного профіля, приходять і представники бізнесу, великого бізнесу. Про що говорить зараз бізнес? — Вони донатять на ЗСУ. Тому що їх працівники пішли теж пішли воювати, і тому що зараз це пріоритет. Думають про те, яким чином бізнес залишити, щоб вони не виїжджали із громади.
Геннадій Примаков:
— В нас ще, крім того, є агенція регіонального розвитку, до якої ми залучили фахівців із громадських організацій, які знаходять такі гранти, їх реалізують. І ми уже напрацювали договір співпраці, винагороду передбачили.
Розкажіть, будь ласка, про цей формат, тому що те, що ви робите, досить інноваційно. Як ви зробили безпосередньо цю зв’язку?
Геннадій Примаков:
— У нас є комунальна установа, яка безпосередньо грантами займається. І після двох успішних кейсів, маючи вже історію підтримки бізнесу, до нас почали звертатися інші бізнеси, які теж хотіли ці грантові гроші. А ми вже їх спрямовуємо до агенції регіонального розвитку, яка буде надавати бізнесам такі послуги, писати грантові заявки, але вже не безкоштовно.
— Тобто, чи можемо ми започаткувати оці грантові відділи, які будуть фінансуватися за рахунок філантропів з бізнесу, тому що це дасть змогу потім отримувати кошти на великі проєкти? Пані Світлана, скажіть, як буде краще: користуватися послугами загального офісу проєктного чи все ж таки наполягати на існуванні проєктних офісів безпосередньо на місцях?
Світлана Ольшанська:
— У нас в області функціонує і обласна агенція регіонального розвитку, і міська. Справа в тому, що 70% працівників будь-яких ОМС, центральної влади обслуговують саме рутинний процес надання послуг. І ще у 2017 році у нас виникла думка, що хтось має займатися в місті саме стратегічним баченням, проєктним менеджментом — тому що на той час у нас було вже багато великих міжнародних проєктів. Була створена наша міська агенція, яка ефективно функціонує, працює саме з міжнародними коштами. Більше того, зараз є запит громад, щоб надавати їм послуги в межах області. Тому що є практичні кейси, є успішна реалізація цих проєктів.
Минулого року за підтримки GIZ у нас була школа підприємництва. І коли до нас звернувся малий бізнес з запитом, що їм дуже дорого замовляти у великого бізнесу певні заготовки для меблевої промисловості, в нас виникла ідея написати заявку саме на лабораторію підприємництва. Суть в наступному: на базі нашого ПТУ ми поліпшуємо матеріальну базу, закуповуємо станки. А малий бізнес в неучбовий час буде приходити і безкоштовно робити собі оці заготовки, які раніше вони замовляли у великого бізнесу. Зараз ми на етапі реалізації цієї заявки.
Для будь-якої громади завжди потрібно мати перетин між великим бізнесом і між малим і середнім підприємством. Тому що мале і середнє підприємство — це в першу чергу сімейні невеличкі бізнеси.
— Але от ви знайшли кошти для створення цієї агенції. А якщо у громаді дуже великий дефіцит зараз, а ця інституція потрібна? Чи бачите ви можливість фінансування подібної організації філантропами, місцевими, середніми і великими бізнесами, які б могли дати змогу сталості цієї організації?
Світлана Ольшанська:
— Бізнес буде робити ті речі або як соціальний бізнес, де вони можуть відчути, що вони дотичні до громади і що допомагають — тому що для бізнесу це теж дуже важливо. Або тоді, коли бізнес розуміє, що він вкладає кошти і далі отримає потенційний розвиток свого бізнесу.
У нас є чудовий проєкт — «Житомирський дрон». До нас звернулась частина мешканців, які хотіли бути дотичні до певних процесів в напрямку перемоги. І вони прийшли і кажуть: давайте щось будемо робити. Потім прийшов бізнес — кажуть: ми готові фінансувати, але у нас немає часу цим займатися.
І виникла ідея проєкту «Житомирський дрон» — це вже ціла платформа. І тут ми можемо розповісти не тільки про співпрацю влада — бізнес — громадськість, тут і центральна влада у нас присутня, тому що завдячуючи Мінцифрі ми цей проєкт змогли реалізувати. Це коли на фонд громади Житомира бізнес і громадяни донатять кошти, а мешканці збирають дрони, зайшовши через платформу Мінцифри. І Мінцифри це зробили мега оперативно, тому що для нас, як для органу місцевого самоврядування, питання інформаційної безпеки важке. І фонд громади тут є, і громадяни є, і проєкт ефективно реалізується сьогодні. І більше того, з бюджету міста ми відшкодовуємо частину людям за цивільно-правовими угодами за те, що вони це збирають. Тобто ми знов повертаємо кошти в певній, невеличкій частині, в економіку міста.
— Я перейду до вас, пані Жанна. Якщо ми говоримо про громади невеликі, де неможливо створити такий проєктний офіс коштом громади, то чи готові ви, будучи фондом громад, взяти на себе цей офіс, який би займався підготовкою заявок разом з ОМС?
Жанна Соловйова:
— Ні, ми не готові. Тому що я вважаю, що кожен має робити свою роботу. Те, про що ви говорите, це консалтинг більше, ніби адміністрування. Ми, як Фонд громади Житомира, не готові брати на себе функцію консалтингу. Але я за те, щоб у громадах створювалися громадські організації, і ми можемо їх підтримати на етапі становлення.
Є Ісар Єднання, де зараз дуже багато можливостей є для громадських організацій, щоб вони розвивалися. У нас є приклад — Високівська громада, Житомирська область, сільська громада. В них є громадська організація, яка там довго вже працює. Завдяки роботі цієї громадської організації з органом місцевого самоврядування, вони залучили і проєкт з встановлення камер відеоспостереження. Які можливі проєкти були, вони все залучають в громаду. І навіть коли були візити президента в Житомирську область, то зі всіх 66 громад вони поїхали саме в Високівську, щоб показати приклад роботи маленької громади, і яким чином вона взаємодіє для розвитку громади, в тому числі з організаціями громадянського суспільства.
Коли є дійсно взаємодія органів місцевого самоврядування з громадськими організаціями, чи благодійними організаціями, чи фондами на місцях — тоді є змога залучати і зовнішні ресурси, і можливо у деяких підприємців можуть бути амбіції, коли вони хочуть бути ще соціально корисними в громаді. І тоді така співпраця є можливою і є змога щось більше робити в громаді.
— Я перейду до Іветти. І пропоную поговорити про інституціоналізацію. Хочеться прийти до системності взаємодії. Бо зараз у нас як відбувається: проєкт почався, дійшов до точки — і все. Але якщо у бізнесу є спроможність, то чи не краще, щоб він далі не шукав наступний якийсь проєкт, а цей поточний продовжив підтримувати, зробив цю взаємодію сталою? Яка може бути стала взаємодія між бізнесами і громадським сектором?
Іветта Делікатна:
— Стала взаємодія базується на взаємному розумінні і взаємній довірі. Щоб системно розуміли, хто чим займається і на кому яка відповідальність. Тут ви навели прекрасні приклади місцевого бізнесу і співпраці з меблями, з військовими. Але, на жаль, на рівні системного бізнесу такого не відбувається.
Зараз у кожного багато знайомих, колег і родичів живе “по Європах” — і ми бачимо, як сильно там працюють локальні ком’юніті, наскільки вони всі разом вирішують проблеми, як бізнес залучений. Бо подивіться: у кожному аеропорту, на кожній пачці продуктів є наліпка про те, як це впливає на забруднення довкілля. І це відповідальність на всіх рівнях, розуміння своєї ролі в цьому. І ми не перестрибнемо на системний рівень співпраці і розуміння бізнесом своєї ролі, поки не буде вихована оця культура. Але це довгі роки.
— Тобто, ми можемо налагодити співдію всіх секторів, про які ми говоримо, коли кожен заявить про ту відповідальність, за яку він готовий працювати і брати на себе 100 відсотків?
Жанна Соловйова:
— Мені здається, що так. В нас в Житомирі один з системних бізнесів, з якими ми працюємо, це український офіс мережі голландських ІТ-компаній. Коли почалася війна, вони переконали своїх партнерів в Нідерландах відправити кошти на фонд громади Житомира. Ми за ці кошти мали змогу купити перші автомобілі, які передавали для 95-тої аеромобільної бригади, пізніше для житомирських шкіл ми реалізовували нові проєкти.
Зараз з бізнесом реалізуємо спільний медичний проєкт оперативного лікування військовослужбовців, які отримали поранення в ході виконання бойових дій або в ході несення військової служби разом з приватною клінікою. Тобто у нас трьохстороння співпраця: приватна клініка, ФГ Житомира, військовий госпіталь.
Іветта Делікатна:
— Ми всі дуже класно гуртуємося у питаннях, пов’язаних з війною і небезпекою, коли порятунок військових, поранені, таке інше. А коли доходимо до сортування сміття, розбудови сміттєвого переробного заводу, енергоефективності — все. Вся соціальна відповідальність, соціальне розуміння, все закінчується.
І це про стратегічне планування, про майбутнє, про відновлення, про залучення бізнесів, в тому числі в ті процеси, щоб вони відчували себе частиною цього процесу, а не їм відром на голову щось наділа держава.
— Перейдемо до підсумків і висновків. Я хочу, щоб зараз кожен з нас відійшов від ролі, в якій він знаходиться, і подивився, яку роль як громадянин України з точки зору відповідальності він готовий на себе взяти. Куди він готовий інвестувати 20% свого часу. (На жаль, менше не буде, бо роботи у нас багато.) І далі заявляти скрізь про те, що я готовий сюди вкладатися.
Світлана Ольшанська:
— Проблема нашого суспільства — і це стосується не тільки бізнесу, а й мешканців міста — в тому, що всі ми хочемо жити по закону, в надійній державі, де працюють постанови, виконуються розпорядження. Але коли питання закону торкається певної особи, певного бізнесу — у разі якщо цій особі або цьому бізнесу стає некомфортно — то вони починають читати нормативний акт не по духу нормативного акту, а по вигідним їм статтям.
Мені здається, якщо між нами всіма буде розуміння, що правила одні для всіх, і вони не змінюються під обставинами, а є сталі, коли ми будемо зрілі сформувати системи і бути архітекторами тих систем, коли ми напрацюємо спільні документи і будемо розуміти, що від цих документів нікуди не дінемося — тоді ми прийдемо до довіри. Тому що без довіри ми ніколи не побудуємо жодну громаду, жодне суспільство і навіть жодну родину.
Тому формування і дотримання спільних правил і довіри — тільки тоді ми отримуємо гарну країну, гарне суспільство, в якому будуть точно жити наші діти.
— Тобто, щоб почати партнерську взаємодію, має визначитися певна система правил, і ми маємо взяти на себе зобов’язання їх дотримуватися.
Світлана Ольшанська:
— Якщо говорити про локальні проєкти, то для того, щоб вони в громаді реалізовувались, потрібно мати політичне лідерство. Це може бути міський голова, сільський голова, заступник в рамках проєкту. Якщо немає людини, яка живе цим проєктом, яка є драйвером проєкту — які б правила не були, проєкт не буде рухатися.
Потім ми формуємо команду однодумців, яка уже напрацьовує правила, ролі, і ми отримуємо в результаті успіх. Тому що ми групуємо біля себе тих людей, з якими нам як драйверам, лідерам комфортно йти. І команда однодумців у будь-якому випадку, це і громадський сектор, ті, хто рухаються з нами як працівники.
Анастасія Ягущина:
— Мені дуже резонує те, про що говорила Світлана, тому що у нас в організації є чотири основоположних цінності, і з них дві, які завжди йдуть в парі, це довіра і відповідальність. Чому важливо, що довіра завжди йде в парі з відповідальністю? Тому що якщо довіра без відповідальності, то вона така ніби сліпа.
Умовно: я йду і довіряю, що я там не впаду, хоча я бачу яму. Але це так не працює. Я беру на себе відповідальність оцінити, що відбувається навколо мене, і діяти відповідно до цього, і тоді довіряти своєму оточенню, коли я вже відповідально до цього ставлюся.
І я ще дуже б хотіла закцентувати. Ми багато проговорили про включення бізнесу з фінансового боку. Але ще один дуже важливий фактор — в бізнес-секторі працює дуже багато людей. Це дуже великий людський ресурс. І люди там працюють 8 годин на день, 40 годин на тиждень. Окрім цього, у людей є вільний час.
І тут вже питання, чим люди займаються у свій вільний час. Ясно, що треба відпочити, час для себе, побути з сім’єю. Але в країні війна, давайте пам’ятати. У нас є волонтерство, яким ми мусимо займатися. У нас є соціальна відповідальність, яка не корпоративна, а особиста. І ще одна велика роль, до якої ми можемо спільно долучити бізнес, це до популяризації і такого ніби заохочення своїх працівників долучатися до цього громадського життя. Тобто ми можемо поїхати на тімбілдинг не просто посидіти в горах, а поїхати на тімбілдинг на волонтерство.
Волонтерство дуже розширює кругозір, воно дає набагато більше відчуття причетності до змін в країні, причетності до того, що робиться.
Такий банальний приклад: коли я доначу, то я потім йду по вулиці чи дивлюся на чиюсь інстаграм-стрінку і думаю, а куди ж пішли ці гроші? І я вже відчуваю відповідальність проконтролювати, куди пішли ці гроші. Так само працює і з державою. Коли хтось, наприклад, не працює нелегально, а хоча б фізична особа-підприємець і платить податки в державу, вже з ‘являється таке підсвідоме відчуття: а тут асфальт не зроблений, а я ж податки за це заплатив, можу вже проконтролювати.
— Пан Геннадій, ви для мене людина дії. Давайте так, щоб ми записали і завтра почали діяти.
Геннадій Примаков:
— Я вам не скажу нічого нового. Щоб завжди всі справи ладилися, треба перш за все любити свою справу. Любити не лише свою родину і свою дитину, а любити тих, хто навколо тебе. Тоді ти ніколи не зробиш того, чого не треба зробити. Не зробиш на будь-якій посаді жодних помилок. Лише тільки в любові до свого ближнього, в любові до того, у що ти віриш, у свою країну, у своїх людей, як би вони тебе не ображали, що б тобі не казали — можна рухатися вперед.
Іветта Делікатна:
— В комунікаційній теорії довіра формується через певні етапи: знання, розуміння, зацікавленість, досвід, довіра. Не проходячи ці всі етапи, ніякої довіри побудувати не можна. Тому починаємо зі знання і я повертаюся до своєї першої думки, що кожна частина повинна знати один про одного. І тут два приклади теж останніх оці 10 років в цих секторах.
Всі знають Геника (Євгена) Глібовицького — філософ, історик, громадський діяч. Я присутня була на зустрічі, коли Геника привели до великої бізнес-тусовки, де сиділи голови всіх великих бізнесів, і вони вперше у своєму житті побачили Геника. І почули про що він говорить. Ми всі до нього звикли, тому що ми ж споживаємо одні медіа, а бізнес інші. І він говорив про те, що він говорить, про демографію, про історію, про зв’язок того, що відбувається з історією, з демографією. Ці люди, в середньому 45 -50 років, вони вперше в житті почули і почали думати такими параметрами.
Інший приклад, коли того ж Геника ми привели до євроделегації. Приходить доповідати до делегації, та ж сама історія, демографія, історія України, чому ми такі. І підходить до нас один з голів делегації і каже: “Я 6 років працюю в Україні, і це була сама корисна одна година за ці шість років, які я тут провів”. Це про знання, про розуміння нас і потім про співпрацю з нами з боку міжнародної організації, коли вони розуміють, чому ми такі. Тому що прийшов Геник і це розказав.
Тому, якщо до конкретної ідеї — потрібно отак вивозити компанію, громаду, міністерство, селити їх на тиждень в Карпатах, і нехай там знайомляться, розуміють один одного, придумують проєкти. І це дуже конкретний інструмент: знання, розуміння, співпраця, зацікавленість, довіра.
— Дякую всім.
Відеозапис панельної дискусії шукайте тут
Фото — Макс Королевич