Історія створення Miniland.ua— синергія двох мрій
Історія Мініленду, найбільшого залізничного макета в Україні, є надихаючим прикладом співпраці автора ідеї та інвестора. Публікуємо інтерв’ю з керівником проєкту, Павлом Гущіним, як частину циклу «Книга змін» — гуманістичного проєкту від Інституту Медіації Партнерства про історії шляху змін, покликані показати цінність партнерства на реальних кейсах.
Потяг розмірено котиться рейками. Ритмічно вистукують колеса. За вікном пропливають дерева, поля, приватні будинки та промислові об’єкти. День плавно змінюється ніччю, дорогу супроводжує заспокійливий коктейль зі станційних ліхтарів, протяжних гудків та зоряного неба. В цю особливу атмосферу подорожі залізницею можна зануритися за годину у Miniland.ua — найбільшому залізничному макеті в Україні. Тут все по-справжньому, тільки в мініатюрі, навіть освітлення змінюється протягом мініатюрної доби, що триває 24 хвилини. Але найважливіше, що притягує сюди відвідувачів — неймовірна енергетика, вкладена в проєкт людьми, які живуть своєю справою.
Про шлях до мрії, відкриття в умовах війни, плани масштабування, взаємодію з командою та досвід партнерства, заснований на спільному захопленні розповідає Павло Гущін, ідейний натхненник, керівник та автор проєкту Miniland.ua.
Синергія двох мрій: як любов до залізничного моделювання стала справою життя
Павло — львів’янин за походженням, дизайнер архітектурного середовища за фахом — з дитинства займався залізничним моделюванням. Прагнення розвивати кар’єру архітектора та створювати сучасні публічні простори, які формуватимуть нове обличчя міст, в 2013 році привело його до Києва. В столиці, паралельно з основною роботою, разом з однодумцями відновив діяльність клубу залізничного моделювання. На той час це було хобі, яке посідало значне місце у житті.
– Павло, з чого починався шлях від хобі у клубі моделювання до Miniland.ua — основного проєкту у вашому житті на сьогодні?
– З 2013 року ми почали активно займатися клубом — створювали події, конкурси, вели соцмережі, об’єднували людей зі спільним захопленням. Вкладали в це багато власного ресурсу та енергії. В 2019 році зі мною зв’язались з команди інвестора з повідомленням «маємо на меті збудувати величезний транспортний макет». З цього почалось знайомство з інвестором. З його боку — повна підтримка, з мого — формування команди і втілення від концепції до створення макета. Мені тоді було важко повірити, що це відбувається насправді. Це дуже дороговартісна і довгострокова робота. А за своїм досвідом в архітектурі я знаю, що все, що не приносить грошей тут і зараз, зазвичай нікому у нас не цікаве.
– Як вам далося це рішення? Були сумніви, побоювання щодо таких кардинальних змін?
– Знадобилося півроку, щоб я прийняв рішення завершити свою кар’єру та повністю віддатися роботі над Miniland.ua. Це був внутрішній шлях крізь сумніви: чи зможемо ми втілити свій задум? Чи вистачить ресурсів та наполегливості? Я зіштовхнувся з нерозумінням такого кроку від колег-архітекторів. Але все ж вирішив з моїми тодішніми партнерами по клубу сказати «так» інвестору і піти за цією можливістю.
– Що стало вирішальним аргументом полишити налагоджену роботу та зважитися на партнерство у новому проєкті?
– Я був на піку кар’єри архітектора. Займався улюбленою справою. Мав багато клієнтів. Звичайно важко було полишити роками вибудовану кар’єру та зв’язки. Але оця шалена ідея побудувати макет — палала зсередини. Я розумів, що самотужки зробити це нереально. Тому коли прийшла ініціатива з боку інвестора і відчинилося таке вікно можливостей — я не міг собі дозволити його втратити.
Я часто згадую, як у 2014–15 роках, прогулюючись містом, до мене неодноразово приходила думка, що обов’язково має бути десь поруч ще людина, яка любить тему залізничного моделювання так само як і я.
– Тобто, це історія про втілення дитячої мрії дорослою людиною?
– Це синергія двох мрій. Мрії інвестора про створення крутезного проєкту з мініатюрною залізницею і моя мрія її створити. Ми вирішили, що ця мрія варта втілення — пазл зійшовся.
Як фанат залізниці та архітектор, я розумів що треба зробити, які планувально-просторові рішення використати, щоб вона виглядала круто, масштабно та по-справжньому. Я бачив цей простір і вже під нього підбирав окремі будівлі й композиції за принципом — показати розмаїття в гармонійному середовищі та співставному масштабі. Так на макет потрапили Івано-Франківський вокзал, Олеський замок, віадук з Ворохти, Трипільська ТЕЦ.
Рух крізь терени до зірок: пандемія, війна і переформатування команди
У 2019 році розпочалася робота — формування команди, створення концепції та розробка першого проєкту майбутнього макета. Макет площею 87 кв.м, який працює зараз в РЦ Blockbuster, задумувався як демоверсія великого — вітрини України в мініатюрі. Навіть розміри обрані з огляду на площу приміщення, в якому його розробляли. В процесі роботи в команді відчули, що це цілком самостійна модель та вирішили показати її публічно. Тоді ще ніхто не міг уявити, з якими перепонами та складними рішеннями доведеться зустрітися на цьому шляху.
– Коли розпочалася робота і коли очікувалися перші результати?
В березні 2020-го ми розпочали безпосередньо створення макета. Це величезний обсяг роботи — від мініатюрних деталей кожного елементу, до готових сюжетів та загальної композиції. Через карантин, який закрив усіх по домівках, ми зіштовхнулись з безліччю проблем — люди не могли вийти на роботу, виробники комплектуючих зупинили процеси, попередні домовленості скасовувались. Сподівання, що на нашому ентузіазмі все стрімко злетить, розтанули на очах і ми почали повільно, з перепонами, йти маленькими кроками.
– Пандемія вибила з попереднього графіку. Але ж потім на країну чекало нове випробування повномасштабною війною. Як це вплинуло на втілення проєкту?
– Так, ми планували відкриття на квітень 2022 року. Дуже активно працювали в січні-лютому. Подальші події всім відомі. На початку повномасштабного вторгнення я опинився в окупації в Макарівському районі на Київщині, і в певний день вже свідомо розумів, що шансів виїхати живим майже немає. Мені пощастило. Невідомо було, що очікує Київ, чи залишиться РЦ, в якому розташований макет. Тоді порядок цінностей вже був зовсім інший. Головне, що вся команда лишилась живою.
– Що змінив у вашій свідомості та пріоритетах 2022 рік?
– 2022 рік змінив все — і обставини, і плани, і пріоритети. Причому я розумію, що так відбулося не тільки в нас, а й в усіх навколо. Були навіть думки — наскільки це взагалі зараз актуально і потрібно? З початку вторгнення ми втратили частину команди. Хтось виїхав, хтось не зміг пристосуватися до нових умов. В підвішеному стані ми були до кінця квітня. Постійно спілкувалися з інвестором, вирішували, чи поновлювати діяльність, чи готові ми, чи готові співробітники, чи будуть готові відвідувачі? Чи це взагалі потрібно зараз? Але вирішили, що це потрібно й актуально.
– Як готувалися до відкриття в умовах війни, обстрілів та відключень електрики?
– Новою датою відкриття став листопад 2022. Нам доводилось працювати з перервою на тривоги, при свічках під час відключень, з саморобними акумуляторними лампами. Але ми прагнули все встигнути — і нам це вдалося.
– За цей час в команді відбулися зміни. Чому частина людей зійшла з дистанції? Через форс-мажори або через недостатню внутрішню мотивацію?
– Перша команда складалася з людей, які вийшли з клубу моделювання. З часом нам довелось з деким попрощатися, когось запросити і таким чином сформувати команду однодумців, з якими я зараз готовий на Місяць летіти. Але це був шлях трансформацій, суперечок, подекуди неприємних відкриттів та розчарувань.
Такий продукт неможливо створити без великого бажання та залученості всіх причетних. Ти не змусиш людину тижнями збирати по малесеньким частинкам кожний елемент, якщо вона не бачить в цьому цінності.
Павло дістає з полиці кілька мініатюр. Світлофор з філігранно обточеними металевими деталями. Вагон пасажирського потягу — повна копія справжнього, в якому хоч зараз можна мандрувати в будь-яку точку країни. Така продукція є ексклюзивною і виробників в Україні можна на пальцях перелічити. В цьому ми дуже відрізняємось від Європи, де за готовими каталогами різних виробників можна замовити потрібні моделі. Зараз над макетом Miniland.ua працює команда з 30 людей. Моделісти, конструктори, дизайнери. Для макета вже створено 35 локомотивів, 156 вагонів, 510 м рейок, 152 стрілки, 137 будівель та 1465 персонажів.
– Від початку цей проєкт планувався як вражаючий. Однак, повномасштабне вторгнення і нові реалії життя відкрили й нові сенси нашого Miniland.ua. Ми не думали про нього, як про місце, де можна видихнути, переключитися, отримати терапевтичний ефект. А саме так воно сталося в контексті війни. Тут люди можуть поринути в себе, у свої думки, спогади. Розглядати різні деталі під спокійну музику і отримати необхідну зараз дозу заземлення.
Ми часто чуємо щирі захоплені відгуки та порівняння з європейськими експозиціями. Що в нашому проєкті більше любові і це відчувається. Це дарує нам впевненість, що все робиться недарма, наші зусилля цінують. Так, можна було б спростити процес, менше уваги приділяти деталям. Але ми створюємо точку позитивного енергообміну. А без власної енергетики та залученості це неможливо.
Бізнес та держава: різні полюси у ставленні до партнерства
Макетів і музеїв мініатюрних залізниць по світу багато. В Європі це ціла індустрія з каталогами, виробниками, різним ступенем деталізації та особливостями країн. Найбільший у світі — Miniature Wonderland в Гамбурзі — макет площею 2000 кв.м, який будують, змінюють, доповнюють новими локаціями з 1999 року. Цікаві музеї у Вроцлаві, Ліоні, Барселоні та інших європейських містах. Вони вносять свій внесок у туристичний потенціал міст та є комерційно успішними, в тому числі завдяки стабільним колабораціям та підтримці з боку стейкхолдерів.
– Miniland від початку мав у собі комерційну складову, бізнес-план? Як змінювались прорахунки під час форс-мажорів?
Проєкт був запланований як комерційний. Бо ми відчували, що це буде цікаво і люди приходитимуть до нас. Але це не було першочерговим завданням. Це складова, яка дозволяє нам утримувати приміщення та колектив, покривати поточні витрати.
Але все обертається навколо Big Idea — показати Україну через мініатюру. Познайомити з невідомим, нагадати про забуте, акцентувати увагу потенційних інвесторів до цікавих історичних об’єктів, які можна відродити та зробити «туристичною фішкою» регіону. Це проєкт про красу, унікальність та можливості зробити щось з користю для людей і для себе — побачити в мініатюрі, а зробити в реальному світі.
– Що ви віддаєте в цей проєкт і що отримуєте від нього?
Я живу цим проєктом цілодобово. Всі мої думки, ідеї, розмови про нього. Я завжди шукаю нові шляхи, як його покращити. Війна все набагато ускладнила. Пошук нових партнерів, нові бренди, які ми можемо представити в макеті. Ми цілеспрямовано шукаємо українських партнерів, адже наша історія про Україну. А в українських компаній зараз, зрозуміло, не найкращі часи.
– Хто найбільше відгукується на співпрацю, а з ким складно будувати стосунки? Є якась закономірність?
Державні компанії та бізнес мають абсолютно різні стратегії та підходи до побудови партнерства. Наприклад, «Укрзалізниця» — це найочевидніший наш партнер. Існують різні варіанти співпраці: колаборації, допомога з приміщенням для експозиції, інформаційна підтримка тощо. Так працюють всі подібні музеї мініатюр в Європі. З бізнесом, що працює в конкурентному середовищі, перемовини йдуть значно продуктивніше. Якщо ми маємо точки перетину, вони одразу бачать цікаву ідею і можливості для співдії.
– В чому причина такої різниці? В мисленні, відсутності гнучкості, зарегульованості?
– Чому складно побудувати партнерство з державою? Бо це просто посади, функції. Коли в управлінні змінюються люди, змінюється вектор руху, правила гри, домовленості. Бізнес визначає собі напрямок та йде по ньому. А в державних інституціях все дуже хитко. До того ж — люди на посадах не завжди відкриті до ініціативи, бо це додатковий головний біль. Тому немає довіри, що при партнерстві з державою тебе не змусять в один момент все згорнути чи повернути в інший бік.
– Тобто ваші плани не обмежуються експозиціями в сьогоднішньому форматі?
– В ідеалі ми розглядаємо власне приміщення повноцінного музею. Але тут ми стикаємося з необхідністю доносити цінність. Бо з економічної точки зору вигідніше побудувати багатоповерхівку, аніж вкладатися в музей. Тому ми вирішили почати з оренди приміщення у Blockbuster. Зараз ми з партнером продовжуємо дивитись в одному напрямку та йти до своєї мети. Єдине, що темпи цього руху критично знизились, і ми наразі шукаємо можливості їх відновити.
– Хто з вами зараз долає цей шлях в активній співдії?
– В першу чергу інвестор. Він залучений у всі ключові та стратегічні рішення, ми спільно визначаємо вектор руху, узгоджуємо фінансові та технічні можливості реалізації наступних кроків. Але в точкових рішеннях ми з командою у вільному плаванні. Самі обираємо партнерів для колаборацій, домовляємось, плануємо, творимо. Навколо нас багато чудових людей, які розуміють і відчувають цінність проєкту.
Робоча формула партнерства, плани масштабування та ефективне лідерство
Практика створення визначних речей схожа у всьому світі. Коли зустрічаються фінансові можливості та свобода творчості — починається магія. Саме тоді народжуються проєкти, які вражають, запам’ятовуються, створюють культурну та технічну цінність. І значну роль в цьому відіграє синергія партнерства.
– Які плани подальшого розвитку проєкту? Чи є можливості для масштабування, виходу в інші міста та країни?
– В нас є плани масштабування, створення мережі, виходу в інші міста України. Причому створювати це потрібно зі сталою командою, а обслуговувати вже можуть спеціалісти на місцях. В нас є співробітник, який зараз в ЗСУ, і коли він на кілька днів приїздить, то в нього світяться очі і горять ідеї, він бачить нові сюжети, оживляє цей всесвіт. Такому людину не навчиш і тим більше не змусиш це робити. Це йде зсередини.
– Що для вас робоча формула партнерства? Коли в кожного є своя доля відповідальності, чи коли всі діють в одній площині та на одних «частотах»?
Для мене робоча формула партнерства — це дві людини, які хочуть створити щось неймовірне і розуміють що саме. І коли вони поєднуються фінансово, ідейно, енергетично — виходить диво.
— Такі проєкти завжди починаються з ідейної складової. Я людина творча на 1000%. Схеми, бізнес-плани, прорахунки — взагалі не моє. Це працює як: а давайте полетимо на Марс? — а давайте. Це буде вигідно? — звісно ні. Але давайте подумаємо спочатку, що зробити, щоб це стало реально. Отаке мрійництво провокує до шедеврів.
– Але ж фінансова складова також важлива.
Наш продукт дуже специфічний. Він не прораховується за стандартними схемами. Продати його як бізнес-ідею в Україні неможливо. Подібні проєкти прораховували з 2002 року, збирали команди, створювали концепти, та закінчувалось усе на фразі «ми ж це не відіб’ємо». І от такі історії — не про «відіб’ємо», але вони мають бути комерційними для того, щоб заробляти собі на існування.
– В такому випадку велику роль відіграє лідерство. Хто для вас лідер за визначенням? Як він впливає на процес та результат?
– Для лідера на будь-якому рівні, і в державі, і в бізнесі, важливі цілеспрямованість і внутрішня сила. Бо коли щось йде не так, як ти собі уявляв, потрібно продовжувати рух до мети, не «здутися» самому та не дати засумніватися людям навколо.
Якщо казати про українське суспільство загалом, то нам для можливості рухатись вистачає всього. Ми пережили багато криз, вже багато років живемо в стані війни. Далеко не всі країни здатні на таке. Ми пристосувалися жити та працювати при постійних обстрілах. І це зробило нас сильнішими. Зараз нам потрібен спільний вектор розвитку та розуміння, яку країну ми хочемо будувати.
– Зараз популярний меседж, що ми біжимо не спринт, а марафон. Чи готова держава і суспільство до довгої дистанції?
Наразі наша проблема — відсутність стратегічного планування. Бо потрібні швидкі результати і швидкі вигоди. Стратегічне планування підвищує якість всього. Адже якщо ти плануєш отримувати ефект протягом десятиліть, ти й робитимеш на десятиліття. Це також про індивідуальну відповідальність.
Якщо ти обрав для себе цю діяльність, маєш вкладатися в неї по максимуму та отримувати від цього кайф. Інакше навіщо це все?
Інтерв’ю проводила – Леся Панченко
Фото – Макс Королевич