Тетяна Стус – письменниця, редакторка, дослідниця книжок для дітей та засновниця популярної платформи підтримки дитячого читання та промоції національної дитячої та підліткової літератури «БараБука». Без перебільшення, саме завдяки наполегливості та цілеспрямованості Тетяни свого часу в Україні почав формуватися і на сьогодні вже досяг значного розвитку ринок сучасної дитячої літератури від українських письменників. Як виникла ідея та як формувалась концепція БараБуки, говорили зі Світланою Сом на відкритій зустрічі у Сенс Хабі. ⠀

Це інтерв’ю продовжило серію зустрічей в межах проєкту “Книга змін”, на яких ми знайомимось з людьми, що змінюють світ навколо себе, віддають і створюють, будують нові спільноти та поєднують у своїх проєктах партнерів-однодумців.

Хочу представити вам сьогоднішню гостю. Для мене Тетяна Стус  – це людина, яку я асоціюю з можливістю існування літератури для дітей до десяти років. Є спілки письменників, багато різних ком’юніті, але БараБука – це саме та платформа, на якій ви можете знайти все стосовно книгочитання від малюкового віку і до підліткового. 

Тому і сьогодні ми поговоримо з Тетяною про дитячу літературу і взагалі про те, як створюються проєкти і як створюється партнерство, яке стосується культури в нашій країні. Тому що Тетяна представляє також проєкти Інституту Книги. Але почнемо з початку. Яка у тебе професія? 

— За освітою я вчителька української мови, літератури, народознавства і зарубіжної літератури, але працювала за професією всього один рік. Потім була репетиторкою, офіцеркою в прес-центрі, журналісткою… Шлях до книги почався, коли очолила відділ культури у газеті “Українське слово”, а потім була заступницею головного редактора в легендарному журналі “Книжник-rewiev” й повністю занурилася у літкритику. Народивши другу дитину, ще більше звузила свої літературознавчі інтереси: мене затягло в дитячу літературу.

В книгочитання? 

— Так, і навіть більше: в книгописання. Я хоч і дебютувала як письменниця доросла, якраз і перейшла в дитячу літературу як авторка.

Тобто в якийсь момент життя, коли у тебе є стабільна робота, ти розумієш, що не хочеш туди більше виходити — і починаєш робити щось, що тебе надихає?

— Спершу це було більше схоже на випадковість. Я шукала підзаробіток як копірайтерка, і мені просто замовили написати дитячу книжку.

Твого імені там не було?

— Початково не передбачалось, бо це мала бути книжка non-fiction, для дівчаток, дуже трендова тема. І коли я почала над нею працювати, от тоді й захопилась і відчула натхнення. Оцей момент, коли ти входиш в потік — і розумієш: вау, тут такий цілий світ! І я врешті-решт написала авторську книжку, і там було моє прізвище. І вона стала бестселером у 2007 році, продано понад 30 тисяч примірників. Для дитячої книжки українською мовою це була дуже велика цифра, вона і зараз мене вражає.

І, власне, тоді я відчула той провокаційний смак — коли тобі туди хочеться. Другу і третю книжку у мене також замовили, і мені процес вже дуже подобався.

Тобто, випадковість — невипадкова, це і є той самий шлях? Бо де ти шукаєш, там і знаходиш?

— Тут є нюанс щодо випадковості. Є люди, які кажуть всім випадковостям “так”, а є ті, хто каже завжди “ні”. Я ж могла відмовитися від цих випадковостей. Але вважала, що кожен новий виклик треба спробувати, це дає можливість оцінити всю палітру і зрозуміти, що більше резонує. Саме так це спрацювало зі мною.

Я писала на фейсбуці пост про те, які компанії досягають успіху. І зі своєї вибірки я визначила, що найпотужніші компанії — ті, де власники мають цю ширину душі. А ще я бачу, що досягати виходить у тих, хто не боїться братися за щось незвичайне. Я пам’ятаю нашу першу зустріч тоді, коли ти мені розповідала про БараБуку. Це виглядало скорше як така дуже крута мрія. Розкажи, чому з’явилась БараБука? 

— Я бачила зсередини, як “виростають” письменники. Без інформаційного поля стати письменником саме в сенсі публічності дуже важко. Можна скільки завгодно писати в шухляду, але це не ок. Для дитячої книжки інформаційного поля в 2000-х не було. На ньому й зараз дуже складно, бо дитячі письменники завжди поза межею трендових тем. Хіба може дитяча письменниця бути сексуальною? Ні, звичайно! Чи може вона\він з’явитися в глянцевому журналі? Ні. Чи дитячу літературу можуть взяти кудись в номінації освіти? Ні, бо це не лягає ані в номінацію освіти, ані в номінацію літератури. Тому що «дитяче – це не серйозно». Тож я вирішила: окей, раз цього немає, значить — треба робити.

Це було викликано тим, що тобі вдалося продати книжку накладом в 30 тисяч?

— Ні, безперечно ні. На той час я була аспіранткою Інституту літератури НАН України, писала дисертацію. І от з одного боку я пишу про «Парадигму маргінального в сучасній українській дитячій літературі, як рушій сюжетотворення», чітко усвідомлюючи, що її прочитають від сили 5-10 моїх колег. З іншого боку мені приходить велика кількість запитів від батьків, друзів, типу: «Ой, Таня, а що почитати моїй дитині, їй стільки-то років?». Одна відповідь, друга, третя, двадцять п’ята — і я розумію, що коефіцієнт корисної дії в моїй роботі над дисертацією наближається до нуля.

Власне тоді, як журналістка, як піарниця, як копірайтерка, я зрозуміла, що ось це інформаційне поле, яке зараз необхідно мені, колегам і тим, хто шле мені купу запитів.

Та все ж в подібних колах мене не покидає відчуття бульбашки. Тому що, дійсно,  тепер платформа є, ти її активно рухаєш. Але питання: як багато людей на ній?

— Безперечно, ми є в бульбашці, і як би ми не дригалися — ми все одно завжди в ній будемо. Інша річ, якої величини ця бульбашка і наскільки вона приваблива для тих, хто зазирає з інших бульбашок. 

Я теж пам’ятаю, як ми вперше зустрілися, я розповідала про БараБуку і ти так скептично подивилася. Не ти одна — я цього скепсису за перші три-чотири роки зустрічала дуже багато. Але я настільки була впевнена у своїй сфері, і мені було абсолютно зрозуміло, що не можна зробити явище за короткий термін. Тож я не сумнівалась, що потрібен просто час, щоб всі повірили й побачили те, що я вже бачу внутрішнім зором.

Скільки років тобі було, коли ти почала БараБуку?

— Так, це зараз треба зізнатися скільки мені років. (Сміється). Мені нещодавно виповнилося 48 років. Принагідно зазначу, що я мама трьох дітей і бабуся трьох онуків. Значить, ця ідея виникла десь 12 років тому.

Тобто у 36? Я акцентую на цьому, бо бачу тенденцію вже не вперше: коли людина проходить певний стартовий проміжок, чогось досягає, і тоді починає шукати для себе вже певні сенсові речі. Для тебе це була історія про що? 

— Про нову себе. Як будь-який життєвий цикл: ти доходиш до якоїсь пікової точки, але розумієш, що далі треба розвиватися. Я тоді дійшла до точки дисертації, до якоїсь родинної висоти, вийшла вдруге заміж, народила дітей. І зрозуміла, що треба вже щось далі, треба глибше чи ширше.

І тоді з’являється ідея. І якщо ця ідея дуже потрібна світу — то це якраз про вихід із бульбашки. Мою ідею підтримав Дмитро Стус, а завдяки меценату Олегу Дегтяренко ідея стала матеріалізуватися, Потім Оксен Лісовий взяв мою команду під крило Національного центру “Мала академія наук України”. За ці 11 років проєкт виріс більше, ніж я могла собі уявити.

Яка у тебе зараз команда?

— Нас взагалі семеро жінок, ми збиралися поступово, і склалась дуже міцна команда, яка розуміє одна одну з пів слова. 

Тобто фактично ти є драйвером і ти носій ДНК цього проєкту?

— Ну так, ідеолог, напевно. Я маю дуже чітке бачення того, в який бік треба “БараБуці”. Я рідко приймаю одноосібні рішення. Маю іншу мету: хочу, аби кожна складова, кожна людина, кожен вогник у команді світив і створював єдиний спектр. Навіть коли я десь не згодна з колективним рішенням, мені важливо, щоб всередині команда була цілісною. Мені не потрібно виконавців у справі, я понад усе ціную командність і довіру. 

Всі проєкти, про які ми з тобою сьогодні говоримо, вони імпакт для нашої країни. Як ви розробляєте те, що робить БараБука? Бо ти ж працюєш не просто для того, щоб розповідати про книжки нашої країни?

— Початково ідея була саме розповідати, підтримувати національну дитліт. Але далі саме життя почало розробляти нам стратегії, про які в 2013-му я могла тільки мріяти. Тим паче, що стартували ми року, якому геть до дитячого читання чи й культури загалом було. Рік за роком відбувалася інтеграція з інституціями та спорідненими ГО, формувалися проєкти національних масштабів культури та освіти – з “Українським інститутом книги”, з МОН, “Смарт освітою”, “Мистецьким Арсеналом”…

Насправді за цей час відбулась революція — і вона відбулась завдяки роботі багатьох. Я радію, що ми з тобою познайомилися на проєкті «100 тисяч книжок для сільських бібліотек», і потім коли ми робили адвокацію закону про фінансування сільських бібліотек. Бо коли в галузь пішли гроші, коли книжки стали купувати — то туди пішли і люди. Тому що в цілому з’явився ринок. 

Розкажи, що зараз наповнює БараБуку? Яка у вас бізнес-модель, які інструменти ви робите?

— У БараБуки немає бізнес-моделі в загальноприйнятому значенні. Наш капітал — це експертність. Саме тому в нас принципово немає реклами на сайті, наприклад. Ми створюємо аналітику, без рекламних зобов’язань.

“Монетизація” не є системною, та вона в консалтингу, в освітніх та організаційних послугах для галузі. 

Тобто початок – це було фінансування від донора який був філантропом. Потім це підтримка Малої академії наук, яка давала заробітну платню. Зараз також це підтримка держави?

— Так. Ми тривалий час намагалися відшукати свою “бізнес-модель”, якусь готову аналогію, схему, в якій би працювали з прибутком і т.д.. Та в проєктах на межі культури та освіти, тим паче — в Україні, не було готових “рецептів”, ми самі, тут і тепер, їх пишемо своїми знахідками й помилками.

Зараз я пишаюся дуже, що ми робимо за державні гроші роботу, яку в принципі держава завжди й мала б робити. 

Розкажи про альманах «Живі письменники. Батькам». Я пригадую, як він створювався, бо маю відношення до першої друкованої версії. 

Фото – Маша Брикимова

Як народжуються проєкти? — Як пральна машинка, через лінощі. В якийсь момент на ринку з’явилася купа книжок, і я зрозуміла, що не можу підібрати своїй дитині книжку. Тоді я поцікавилась, чи існує якась хрестоматія для батьків, щоб там була обкладинка, короткий зміст на одну сторінку і найважливіші питання, які я можу обговорити з дитиною. І так, щоб ці книжки були за один рік. Ми тоді видали цей перший альманах. А скільки їх зараз вже? 

— На жаль, зараз є лише три посібники #ЖивіПисьменники. Назва з’явилася після моєї поїздки на велику освітянську подію – “EdCamp”. Я прийшла на стійку реєстрації, і до мене підходять вчительки, які читали мої тексти в шкільній хрестоматії, і жартома так: «О, жива письменниця приїхала!». Власне, звідси почався проєкт промоції дитячого читання «Живі письменники» в Українському інституті книги, тоді ледь не водночас до нас приходить Світлана і пропонує концепт, який повністю суголосний нашій концепції!

Щоб дитина відчувала психологічну стійкість, резильєнтність — вона повинна тут і тепер, у своєму часі, почувати себе впевнено, розуміти, де вона і в якому часі живе. Саме на базі цього дитина будує свою життєву стратегію на майбутнє. Зараз же наші діти, які навчаються у типових загальноосвітніх школах, не можуть скласти стратегії для майбутнього — тому що важко будувати картину світу на старих шаблонах, на творах, яка є “історією літератури” яка не відповідає ні віку, ані запитам учнів. Бо українська класика про кріпацтво, сльози, наймичок і так далі пакується в дітей у вигляді шаблонів для життєвих стратегій. Дітям ніхто не пояснює, що це вже давно минуле. Тому весь проєкт «Живі письменники» – це про те, що є тут і зараз: однолітків, свій край, сучасну комунікацію і все інше, що їм емоційно, психологічно та інтелектуально відгукується. Базуючись на цьому, діти зможуть уявити більш світле майбутнє.

Так у нас з’явилися ці альманахи з коротким описом книжки. Це дуже класна ідея була, тому що дійсно, не прочитавши книжку, можна скласти враження і отримати методику, як працювати із цією книжкою. Бо дуже проявилося у роботі з педагогами така якась кричуща і спочатку незрозуміла річ: чому вони не хочуть читати сучасну літературу? – Тому що вони роками працюють за методичками. Вони знають як читати Шевченка, що він там пас ягнята за селом, там все просто. А як прочитати книжку, про яку не написано підказок?

Цього року ми мусили перебудувати концепцію проєкту й почали шукати відповідь на питання «Як говорити з дітьми про війну». Тому наш останній посібник — про те, як говорити з дітьми про війну та мир засобами літератури. До слова, в Україні після 2014 року вийшло більше 100 дитячих та підліткових книжок про війну — це величезна і психологічно важка робота, та наші письменники та видавці її відповідально робили. Кілька десятків книжок із цього списку були фахово описані фахівчинями дитліту та психологинею проєкту Світланою Ройз. 

Зараз у нас з тобою новий проєкт, тема шкільних бібліотек. Тому що за відчуттями, історія з книгою – це та історія, яку треба насаджувати. Розкажи про це, будь ласка. Тому що нам всім зараз важливо, як зацікавити дитину-школяра до книжки.  

— Насправді все починається раніше школи, до чотирьох років. Те ж читання на ніч – це дуже важливо. Беззаперечний факт, що якщо читали на ніч, то позитивні емоції щодо контакту з книжкою залишаться назавжди, незалежно від того, чи буде дитина читати, чи ні. 

Друге: тут я зараз з тобою трошки посперечаюсь щодо слів насаджувати — тобто «насильно впроваджувати». В жодному разі сучасним дітям нічого насильно нав’язувати, ще й без пояснень, не треба. Що більше дитині нав’язують щось силою, то з більшою силою вона чинитиме спротив або втікатиме.

Але зараз же у дітей є гаджети в руках, що робити? Тому що ми дорослі всі розуміємо цінність книжки.

— Дітям потрібно пройти кожен досвід. Що більше ти будеш наполягати, що гаджет — це погано, а книжка — прекрасно, то більше дитина буде фокусувати увагу на своєму гаджеті. Якщо постійно акцентувати увагу на тому, що це погано — вона весь час буде лізти, щоб дізнатись, що там такого поганого.

А як у твоїй родині вирішувалось це питання з гаджетами? Вдалося зберегти  неконфліктну ситуацію з дітьми?

— Дитині просто треба правильно пояснити, що в цьому хорошого. Мій метод — ніякого насилля, і — дати дитині награтись. Потім їй набридне. Це як переїсти чипсів і навчитися дозувати або й заріктися більше не їсти. Дайте награтись, але потім запропонуйте цікаву альтернативу. Наприклад, якщо ваш син любить Майнкрафт, купіть йому книжку про Майнкрафт. 

А ще ми, дорослі, маємо змиритись з тим, що це покоління має інший тип сприйняття навколишнього світу.

Гаразд, давай поговоримо про бібліотеки в школах. У нас є проблема, що книжок в шкільних бібліотеках немає. Я маю цей прекрасний досвід, кожен рік читати 150 книжок, які закуповуються в сільські бібліотеки. Я бачу скільки їх там! А в шкільні — не закуповують.

— Тому що це два різних міністерства. По-перше, треба “подружити”

міністерства. Друге – реформування шкільних бібліотек. На минулому Книжковому Арсеналі була публічна розмова із міністром теперішнім саме про шкільні бібліотеки. Він задекларував, що ми переглянемо концепцію шкільної бібліотеки, яка зараз зосереджена лише на підручниковій частині. Але чому зосереджена? Тому що бібліотеки та зарплатня, яку вони отримують, вона не спонукає їх робити більше. Але щоб у міністерстві цей проєкт рухався, потрібні такі ГО, як ваше — які прийдуть і скажуть: «У нас є план, давайте робити, ми цим горимо, це наше».

Треба сказати, що вже у нас є Асоціація шкільних бібліотек, яка займається реформуванням шкільних бібліотек і наша задача запустити цей процес. І до кінця березня повинен з’явитись маніфест.

— Так. Щоб ми на наступному Книжковому Арсеналі зробили другу серію і я сподіваюсь, що це матиме важливу підтримку.

Чим закінчилась історія про рецензування сучасних письменників — чи введені вони в шкільну програму?

— Ми справді за ці роки змогли добитись деяких змін. Я була членкинею робочих груп МОН зі зміни шкільної програми в НУШ, і сталися важливі реформи завдяки рішучості в ті роки Іванни Коберник. “Читання” НУШ реформували, вивели застарілих “радянських письменників”, ввели більше 30 імен сучасної української дитячої літератури.

З середньою та старшою школою мало що вдалося, бо змінився міністр і необхідної політичної волі вже не було. Натомість розвинулось багато приватних ініціатив, і комерційних в тому числі. Те що не вдається зробити державі, зараз багато роблять ГО та приватні видавці навчальної літератури.

Тобто, те, що я прагнула змінити, поставивши в центр національну дитячу літературу, створивши моду на сучасних авторів, замістивши неактуальні тексти на сучасні — відбулось, і я цим дуже пишаюсь.

Що тебе надихає?

— Найбільше надихає фідбек. Коли ти отримуєш листи, повідомлення про те, як вплинула якась твоя дія на когось. Це відчуття, що ти не марно щось робиш — воно дає оберти двигуна робити щось далі. 

Я завжди також про це говорю: знайдіть свого улюбленого українського автора, поставте вподобайки, поставте сердечко українським письменникам і приватно напишіть, звичайно. Це зовсім не виглядатиме як надокучливість, повірте! Письменникам цей вдих життя дуже важливий.

Якщо перейти на особисте, то надихає, коли я усвідомлюю, що моїм дітям жити в тому світі, до якого я докладаюсь.

Розмовляла Світлана Сом
Записала Марина Грамович
Фото — Макс Королевич, Маша Брикимова та з особистого архіву Тетяни Стус