«Свобода – це відповідальність за прийняті рішення,
тому цієї свободи всі так бояться»
– інтерв'ю з Володимиром Нечипоруком

Володимир Нечипорук — генеральний продюсер Ukrainian Fashion Week, волонтер, координатор медичних програм в БФ «КОЛО». Свій волонтерський шлях починав у 2013 році на кухні Майдану. У грудні 2014 запустив разом із Юрієм Тирою акцію «Салат для солдат», у рамках якої вже 10 років готується кілька тонн олів’є до новорічного столу українських воїнів. Замість святкувати 25-річчя Ukrainian Fashion Week, він організовує закупівлю ліків і переобладнання «швидких». З гумором і неймовірною щирістю Володимир розповів про перші хвилини війни, чому розпочав проєкти «Мобільна евакуація», «Медичний десант», і займається закупівлею апаратів VAC-терапії, що рятують життя військових. Де бере ресурси, щоб мотивувати команду, а також як йому вдається розвивати імідж України на міжнародних майданчиках у сфері моди. Про це та інше говорили зі Світланою Сом на відкритій зустрічі у Сенс Хабі. 

Це інтерв’ю продовжує серію зустрічей в межах проєкту «Книга змін», на яких ми знайомимось з людьми, що змінюють світ навколо себе, віддають і створюють, будують нові спільноти та поєднують у своїх проєктах партнерів-однодумців.

Пане Володимире, раніше було так – будуєш будинок і садиш дерево. Зараз ми живемо в той час, коли у нас є змога жити два, три та чотири життя. Перед зустріччю у вас ми вже нарахували два. Розкажіть про Ukrainian Fashion Week, який на той час став проєктом зміни в суспільстві.

Я не вчився на генерального продюсера Ukrainian Fashion Week (сміється). Я закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Тому першим життям у мене якраз був журналістський етап, а згодом я став генеральним продюсером. Ніхто не знав, як це робиться, але робити можна було все. 

Ідея UFW прийшла після того, як ми із засновницею журналу ЄВА втомилися їздити по містах та клубах з проєктом «ЄВА збирає друзів» і розповідати дизайнерам про журнал і вирішили «зробімо як у Парижі». І написали одному панові з Палати високої моди в Парижі, які правила проведення тижня моди. Далі ми направили йому факс. Історичний екскурс, що таке факс, пейджер, касети, дискети. Динозаврів я не бачив, але за моє життя ці технологічні зміни страшенно змінили світ. Отже, є телефон, в нього вставляється папірець і він аналоговим способом відображає в Парижі літери, які ми йому написали в Києві. Це довга історія, як у нас закінчувався папір у факсі та ми шукали його по сусідах з фразою «нам факс з Парижа, дайте рулон паперу». Лист ми таки отримали та перший тиждень моди провели у листопаді 1997 року в Будинку Актора. Останній 50-й тиждень ми провели 6 лютого 2022 року, а восени планували відзначати 25-річчя. Через війну цього не відбулося, але ми за ці два роки показали українських дизайнерів на багатьох світових майданчиках: Копенгаген, Берлін, Лондон, Лісабон, Лос-Анджелес, Будапешт і т.д.

Хочеться вірити, що за 25 років ми створили фешн-індустрію України, яку на мапі світу знають і визнають, бо про це кажуть магазини від Японії до Австралії, Європи та Америки, де продаються українські дизайнери. Багато зірок мають у своєму гардеробі речі від українських дизайнерів. Наприклад, Шерон Стоун та Кім Кардаш’ян ходять в одязі від українських дизайнерів, а у Королеви Британії був капелюшок від Руслана Багінського. 

Ви дуже спокійно говорите про досить складну роботу, яка відбувалася 25 років. Це дуже відрізняється з прийнятим форматом голосного лідера, який веде за собою. Розкажіть про ваше лідерство.

Лідер – це той, хто вміє підібрати команду і використовувати сильні сторони, пробачати недоліки, пробачати слабкість. Закон Паркінсона каже, що у великій компанії має бути людина, яка завжди не права. Ти не знаєш, які рішення прийняти, запитав його: «Що нам треба зробити?» І якщо він каже «рубати ліс» – ми будемо ліс садити. Такі люди в команді потрібні. Або є людина, яка постійно в загулі, але раз на рік у неї народжується геніальна ідея, з якої вся компанія живе наступні 12 місяців.

Ну і знову ж, коли дивишся на лідерів, особливо в бізнесі, то там дуже мало таких галасливих. Є, звичайно, якісь там неадекватні, а все інше – конструктивні люди, які не підвищують голос.

Креативні люди – це надскладні люди. Ви вибудовуєте команди, де суміщаєте креативних і працьовитих. Як вам це вдається?

До красивих чи розумних? Просто сісти на шпагат (сміється). Не знаю, як це будується, вони самі. Коли на початку створене ядро, тоді нові, які приходять і їм не подобається, просто йдуть. А ті, хто свій – лишається. Не можу сказати, що є рецепт побудови команди з креативними людьми.

Я дуже люблю аналогію зі спортом і геніальний Лобановський казав: «Мені не треба команда зірок, мені треба команда-зірка. Мені не треба, щоб на полі бігало 11 Пеле і Марадон, мені треба, щоб кожен на своєму місці виконував якісно свою роботу, мужньо і з повною віддачею».

Хто підбирає команду? 

Та вони якось самі підбираються. Звичайно, з роками є якась інтуїція, яка в цьому допомагає.

У вас була неймовірна комунікаційниця, яка з’являється і від неї сонце світить. Ви визначаєте своїх людей по цьому вайбу?

Мабуть, ні. Були інтроверти, меланхоліки, не дуже дисципліновані зеленим змієм люди. Але є відповідальність. Насамперед я люблю людей, які можуть прийняти рішення і нести за них відповідальність. Правий чи ні, але він доводить до кінця і все. Є якась хімія. Понюхати людину, торкнутися. І одразу відчуваєш – людина хороша, але не твоя. І це стосується не тільки сімейного життя. 

Хто у вас слідкує за співдією в команді?

Наші колективи не назвеш ідеальними. У нас є ті, хто працює вже 25 років. Тобто, є ветерани і є молоді, амбітні, звичайно всі купками, перетинаються тільки по роботі, є правила і сварки. Наш офіс на кораблі та за цей час ще ніхто нікого не скинув з камінням у Дніпро. У нас є мета, якої хочемо досягти, у нас нема задачі любити одне одного. І у нас в команді точно немає тих, хто працює з 9:00 до 18:00.

Коли ви обираєте дизайнера, з яким працювати, це така ж хімія, що і зі співробітниками?

Ні, там все чисто. Я можу не любити дизайнера в силу своїх обставин, але є продажі й він цінний для бренду української моди. Коли не вистачає емоцій, то вступають якісь правила. Без правил – це Андріївський узвіз. Мистецтва мало, але всі креативні. В бізнесі завжди є правила. І в мистецтві в тому числі. Мистецтво навіть більше в правилах, ніж бізнес. Не може бути свободи без правил і без зобов’язань. «Я – вільний художник», – хтось скаже. Ні, ти не вільний художник, ти анархіст. Вільний художник робить те, що хоче, але не на шкоду іншим.

Як ви будуєте партнерство із зовнішніми учасниками, які вас фінансують?

Тут гнучкість у хребті просто фантастична. Будемо вважати, що продюсер – це третя за давністю професія, яка в собі сполучає і першу, і другу. Ви знаєте, яка перша і друга найдавніші професії? За 25 років я не знаю бізнесової галузі, з якою б я не партнерився і ми не знаходили спільне. Такими були Укрпошта і Фонд «АнтиСнід».

Якщо правильно вибудовувати партнерства, то через десятки років вони переростають у щось більше. Розкажіть, звідки з’явився БФ «КОЛО»? 

«КОЛО» існувало давно. Це така спільнота клубних ідеологів з Дніпра. Вітя Кривенко, Володя Панченко, Сергій (забув прізвища), які об’єднували людей, яким було не байдуже, що відбувається з Україною. Це були економічні теорії, філософські й так далі. Потім це переросло в БФ «КОЛО». До війни займалися більше культурологічними проєктами. «Книжкобус» – інноваційний навчальний проєкт. Улюбленим був проєкт «Поспішайки», для діток, що завчасно народилися. Ми займалися інкубаторами, щоб цих діток виростити. Все це було до 24 лютого 2022 року.

Я познайомилася з БФ «КОЛО» у 2012 році й мене вразило, що це була дуже тиха благодійність. Я хочу, щоб в Україні було більше такої філантропії. Багато людей в спільноті були з бізнесу, і для них «Коло» було додатковою історією соціального проявлення. Вони не йшли в політику, частина була просто людьми, які працювали у своїх бізнесах, або на когось. В який момент «КОЛО» стало вашою роботою? 

У 2022 році. 24 лютого я прокинувся не від вибухів. Я мав їхати о 6:30 до Львова і там на Форумі креативних індустрій пафосно розповідати про 25 років історії Ukrainian Fashion Week. Прокинувся о четвертій, треба було таксі, а живу я на траверсі Бориспільського аеропорту. Якраз стояв на ґанку, курив і пив каву, думав «зараз замовлю таксі», і все почалось. Годину ще думав, їду я до Львова чи не їду, може це не зовсім те, про що подумалось. 

Так з 24 лютого я почав займатися волонтерством. Одразу написав своїй подрузі Ірині Солошенко, з якою знайомі з 2013 року і яка була медиком Майдану: «Що треба?». Вона дала список необхідних речей для Центрального військового шпиталю, і тоді я зрозумів, що ніхто в Україні не готувався до війни, якщо перелік потреб в Центральний військовий шпиталь на кілька сторінок. Коли голова правління «КОЛО» сказала, давай разом це рухати, я став координатором медичних програм БФ «КОЛО».

Що на вашу думку допомагає робити проєкти, які ви робите зараз: «КОЛО», 25 років у бізнесі чи репутація? Чи може все разом?

Не можу сказати, що тільки «КОЛО» мені допомогло. Це ж культурологічний фронт. А Ukrainian Fashion Week мав багато понтів і купу соціалізації і багато контактів. Тебе всі знають, скрізь запрошують.

Коли почався координаційно-медичний етап мого життя, то я думав, ну коли ж нарешті воно монетизується? І воно монетизувалось за ці два роки. Тобто завдяки репутації, знайомствам і умінням, я два роки відчуваю себе ефективним для наближення перемоги. Можна сказати, що я з цього щасливий. Моє вміння заводити партнерство і поєднувати непоєднуване дуже знадобилося в різних галузях. Плюс репутація.

За 25 років я звик робити проєкти в борг. На всі «а звідки ми знаємо, що ви розрахуєтеся», я відповідав: «Дивіться, ми на ринку понад 30 років, я не в тюрмі, у мене не поламані ноги, я живий, значить, я відповідаю за свої справи». Це був вагомий аргумент.

Разом з Іриною Солошенко, керівницею проєкту «Мобільна евакуація» в БФ "КОЛО"

Тобто, щоб справи робилися і щоб до тебе приходили і довіряли, треба мати оту напрацьовану репутацію?

Репутація втрачається швидко, напрацьовується дуже довго. Я всім молодим, хто приходить в компанію, про репутацію говорю часто, і це дійсно так. Твоє слово та репутація можуть зробити дуже-дуже багато. Треба колись взяти на 100 гривень і повернути ті гроші, або зробити справи. Це не тільки про гроші, але і про малі кроки. Інколи навіть не знаєш, що ти сам колись допоміг своїй репутації. Просто треба бути заточеним на якісь позитивні рухи. Є одна історія, коли одна відома ведуча сказала: «Боже, Нечипорук, я тобі так вдячна». А я не розумів за що… Виявилося, коли вона тільки починала і прийшла на ефір я встав і поставив їй стілець, і вона сіла. І це допомогло їй заспокоїтися.

Фактично ми говоримо про людяність?

Мабуть, так.

Команда проєкту "Медичний десант"

У вас в основному працюють волонтери чи є люди, які отримують зарплатню?

Я працюю, це моя робота. Отримую аж 21 тисячу на місяць. Волонтери теж є, але труд на шару принизливий – це по-перше. По-друге, людина поволонтерила і пішла. А враховуючи, що зараз від усіх вимагають звітність, спробуй від волонтера отримати запит від військової частини чи акт приймання-передачі з якимось там прапорщиком на нулі – це марна справа. Заплатив стипендію 3000 гривень, то принаймні маєш можливість з нього спитати. 

Проєкти тримаються тоді, коли у людей є відповідальність?

У мене до слова волонтер трошки двояке ставлення. Це такий «махновець в законі», щось там хаотично робить. Пам’ятаю, в перші дні чув таке: «Я волонтер. У вас є берці, рація, мазі, пластир?». Так і хотілося запитати, а що саме тобі треба, берці чи мазі?

Наші проєкти – це робота. Враховуючи, що ми всі в цьому марафоні, і нам його бігти і бігти, то це мусить бути професійно-якісна робота. Благодійність, волонтерство нічим не відрізняється від професіоналізму в будь-якій компанії. Чи це IT, чи текстильна, чи менеджери хабу. 

Ви говорите про те, що благодійність – це робота, до якої треба ставитися так само, будуючи процес, створюючи системи, які будуть довго працювати.

Сто відсотків. Правила вони всюди. Я кажу, що Україну врятують дві речі. Матріархат і махновщина. Але і в махновщині теж є свої правила. Хоч ти трісни, я все життя в матріархаті. У мене голова комітету Ukrainian Fashion Week – Ірина Данилевська. Ірина Солошенко – керівник проєкту. 

Довкола більшість дівчат, бо чоловіки служать. Навіть мій волонтерський шлях починався з «дівчат Нечипорука». Я обіцяв розказати.

Коли все почалось 24 лютого, я почав робити якісь рухи по збору VAC-апаратів. VAC-апарат – це така помпа, яка відсмоктує рідину з рани, і це в рази швидше заживляє. Дуже дорога штука, приблизно дев’ять тисяч євро разом з витратними матеріалами. Тоді їх не було. Тому треба було знайти: а) гроші, б) VAC-апарат. І якісь люди, переважно дівчата, підтягувалися з фейсбуку. Я доручав щось, просив кудись подзвонити. Одна каже: «О, мене записали як “дівчата Нечипорука”». Друга каже: «О, мене теж записали як “дівчата Нечипорука”». Відправили якось монітори пацієнтам, на яких були наліпки «від дівчат Нечипорука» і один командир сказав: «Я не знаю, хто такий Нечипорук, але його дівчатам я кланяюсь». 

Наша третя, фінальна частина — про свободи. Чого, на вашу думку, зараз не вистачає українським лідерам, щоб рухатися вперед?

Якщо говорити про політичних лідерів, то насамперед вони не любили і не люблять Україну. Якщо буде стояти вибір Україна чи бабло, вони виберуть бабло. І це, власне, ті хто себе називає політичними лідерами. Наше покоління і трохи молодші, це покоління, яке, я дуже перепрошую за мат, але про*бали цю країну.

У 2004 році ми та всі ці лідери мали б об’єднатися і робити ті зміни, які ви починаєте робити. Зробили революцію: «О, все чудово». Є гарні лідери, вони все в країні зроблять, а ми знову пішли займатися лідерством у своїх конкретних галузях. Той в бізнес, той в мистецтво, і так далі. Десять років минуло, знову якась хрінь. Прибігли, зробили революцію, вже не таку симпатичну, а криваву, і пішли. Тобто лідери не захотіли перейти на другий етап свого життя. Зробили свій бізнес, то зробіть щось для змін у цьому житті для інших. Лідерам у своїх галузях бракувало часу і сил на відстоювання своїх прав. А ще в Україні, як державі, немає системності. Ми орієнтуємось на суб’єктивні риси. Наприклад, є прекрасний, душевний, притомний, відповідальний лікар – і в цій лікарні все добре. Якщо поганий – там і лікарня в дуже поганому стані, і люди не отримують належну допомогу, бо немає системи. Тому всім лідерам не вистачило і не вистачає поки що сил і часу зробити цю систему. Щоб їхній системний досвід монетизувався і виходив та імпортувався за свої межі.

З того, що я зараз чую, це про наявність такої внутрішньої свободи, щоб робити такі дії. Чим для вас є свобода людини?

Не пам’ятаю, хто сказав: «Свобода – це відповідальність за прийняті рішення», тому цієї свободи так всі бояться. Найбільш вільною від зобов’язань і суспільства людиною був Робінзон Крузо. На острові, де ні поліції, ні податкової, ні банків. Але для того, щоб виживати, йому треба було щосекунди, по-перше, рухати всіма кінцівками. По-друге, приймати рішення за кожен день свого життя і нести за це відповідальність. Якби він не приймав рішень, не був відповідальним, він помер би на острові, де крім П’ятниці нікого не було. А солодке слово «свобода», як Мелетій Смотрицький колись сказав: «Воно таке солодке, що за нього не тільки багатством, здоров’ям, готові платити, але і своїм життям». Свобода – це чинити, як ти вважаєш за потрібне. Без шкоди людям, але бути відповідальним. 

Один з медичних проєктів, до яких залучений пан Володимир - взаємодія з Головним військовим клінічним госпіталем

(Питання із залу) Як ви обрали, що ви будете робити цю волонтерську роботу саме в медичній сфері?

Це відбулося тому, що мав подругу, яка була медиком у шпиталі. Ти знаходиш або придумуєш проєкт, шукаєш для нього ресурси і команду, і реалізовуєш цей проєкт. Раніше це називалося «показ дизайнерів в Токіо» чи «конкурс молодих дизайнерів в Києві», а тут проєкт називається «підключичні катетери та VAC-апарати». Ти знайшов проєкт, знайшов ресурси. Все те ж саме. Мені здається, що це те, чим я займався раніше, тільки тепер це терміново.
(Питання із залу) Тобто виходить, що медицина знайшла вас в обличчі вашої подруги. Їй потрібна була допомога і ви через це почали цим займатись?

Мабуть. Все життя – це ланцюг випадковостей. Для всіх 24 лютого був крахом всього емоційного, психологічного, як завгодно. Чомусь саме їй я одразу написав. Напевно через її авторитет і її репутацію ще з тих років знайомства. Для мене вона була людиною авторитетною, яка, мабуть, перша знала, що треба робити в цю мить. Бо розгубленість була у всіх людей. Розгубленість і страх. Надіслав листа, отримав інструкцію. Це, в принципі, дуже сильно бадьорить: бачиш ціль, не бачиш перепон. Спіймав щось світле, треба туди йти. Коли ти визначив задачу, ти знаходиш шляхи, як все скомпонувати.

Тобто коли є розуміння куди, то знаходиться шлях.

Сто відсотків. Як приклад, з цією ж Іриною Солошенко. Зараз йде проєкт створення нового приймального відділення в Центральному військовому шпиталі. Порахували на калькулятор потребу в обладнанні на першому етапі. Вийшла цифра, яка мені була страшна – 19 мільйонів 200 тисяч гривень. Я написав 19 мільйонів 200 тисяч гривень цифрами, потім словами. Сиджу перед комп’ютером – 19 мільйонів 200 тисяч гривень. Таких грошей ніколи не бачив за всю роботу в Ukrainian Fashion Week.

А далі воно як у Гаррі Поттера. Закрили за чотири місяці. Знаєте, як кажуть: «У Бога немає інших рук, крім наших». І тут почали з’являтись руки Бога від людей. Хтось віддав премію Патона. Двоє ветеранів 2014-2015 років з ампутаціями запропонували йти одне одному назустріч – Сергій з Києва, Сашко з Житомира. Ідея була така: поки будуть йти, люди будуть донатити. І так надонатили на частину ендоскопічної стійки. А далі починається просто магія. Ми зібрали потрібну суму і ще змогли закупити додаткове обладнання. Була мета, головне проголосити, що тобі треба не гроші, тобі треба ендоскопічна стійка, тобі треба ендоскопічна мийка, тобі треба медична спеціальна шафа. А скільки воно коштує, ці руки Бога якось доєднаються. Це не єдиний приклад, а просто дуже яскравий. 

(Питання із залу) Чи продовжує щось відбуватися в рамках Ukrainian Fashion Week?

Пропрацювати 25 років на Ukrainian Fashion Week і сказати, що через якогось «довбоконика» йому гембель, це себе не поважати. Ми написали в оргкомітети різних країн: «Підтримуйте Україну». І у вересні 2022 року ми мали покази в дев’яти країнах, а з весни 2023 року і по сьогодні, ми зупинились на трьох майданчиках: Копенгаген, Берлін і Лондон, де показуємо збірну України «Ukraine Fashion». І ще зробили амбітну заяву, що 2-4 вересня 2024 року проведемо показ в Києві. 

Дякую, Володимире. Це дійсно історія про те, щоб почати, а коли ти вже визначив, то воно наповниться.

Дуже вдячний, що знайшли час і прийшли. Мені щиро дуже приємно. Знаєте, у 2022 році ми досить часто одне одному говорили, що ми не програємо. Ми або загинемо, або виграємо. За два роки про «загинемо» не йдеться, бо я за цих два роки з такою кількістю дивовижних людей з різних галузей зустрівся. 

Я розумію, що наш сумарний інтелект і сумарні зусилля просто в рази більше Мордору. Це просто питання часу. Ми проживемо якийсь час в режимі Ізраїлю, в постійній небезпеці. Але всі наші нейронні зв’язки просто вибухнуть і рознесуть цей Мордор на друзки і на князівства. Ми точно не помремо і не програємо. Ми переможемо. Ціна перемоги зараз є дуже високою, але, на жаль, буде ще вищою.

Хочу закликати, якщо ти не в ЗСУ, то щодня повинен робити щось для ЗСУ, бо інакше не буде не кінних заводів, не Ukrainian Fashion Week тощо. Треба робити, робити і тільки разом ми переможемо. 

Розмовляла Світлана Сом
Записала Таня Вахненко і Світлана Романчук
Фото – Аля Чукаєва та з особистого архіву Володимира Нечипорука