Історія предків як опора для лідерства сьогодення:
інтерв’ю з Дзвениславою Новаківською
Дзвенислава Новаківська — фасилітаторка трансформаційних процесів та коуч для лідерів змін і їх команд, авторка методики “Антикрихкість комунікації” та “Лідерства нової реальності” та історій про лідерство і мистецтво. Соціальна і культурна дипломатка і співзасновниця спільноти U hub Ukraine та IDG Ukraine.Також як правнучка українського освітянина і митця Олекси Новаківського популяризує творчість видатного предка і розпаковує через проєкт Новаківський space реальну історію творення ідентичності українців на зламі століть.
Про те, як створюються гуманістичні проєкти культурного значення, чи може лідерство йти в розбіжності з культурою, та про важливість популяризації історії мистецтва на прикладі родини Новаківських з Дзвениславою спілкувалася Єлизавета Фещенко.
— Кажуть, що наші пращури мають на нас вплив. З одного боку — це дійсно наше коріння, інформація, те, що ми знаємо. А є ще й такий, можна сказати, метафізичний вплив. Тобто ми є сумою тих людей, тих пращурів, які за нами стоять. І це з часом знаходить дуже цікаві прояви, свідомі та несвідомі. Ось хочеться запитати вас: що для вас означає бути спадкоємницею такого славетного роду, і як ви це реалізуєте?
— В українців є дві історії, пов’язані між собою. З одного боку часто є виклик самозванства, що по суті є викликом самоавторства. З іншого — виклик відчуття власних кордонів, привласнення певних спадків, творів. Не тільки те, що належить конкретно моєму життєвому шляху, а те, що можна вкласти в історію моєї країни, моїх предків.
І це дуже сильно послаблює людей. Особливо коли ми вийшли в діалог назовні і почали більше спілкуватись з тими самими європейцями. В яких є ця традиція тяглості, коли хтось виходить і каже: «Я представляю такий-то стародавній рід. Він тягнеться від таких-то часів…» — і починає перераховувати своїх предків до сьомого коліна. І виявилося, що в історії з сучасними українськими лідерами, які очолюють різні проєкти, як соціальні, так і бізнесові, оцей брак знання свого минулого, своєї культури дуже сильно впливає на те, наскільки вони впевнено можуть приймати рішення тоді, коли багато непевності.
Тому якраз з періоду ковіду, а особливо з періоду повномасштабної війни, культура і знання свого минулого, свого коріння — це те, на що ми можемо спиратися, коли зовсім не розуміємо, як воно розгорнеться завтра. За теорією управління складністю, саме в такі часи усвідомлення минулого досвіду допомагає будувати майбутні плани.
І це дуже важлива історія, яку я для себе відкрила в першу чергу через коучінг, а друге — це, власне, через що почала займатися проєктом про прадіда. Я в 2021 році почала готувати святкування 150-річчя від дня його народження, і в наступний рік було ще 100-річчя мистецької школи — Академії, яка була єдиною українською Академією мистецтв Галичини того часу. Це як аналогія Київської академії мистецтв. Коли я зайнялася цим проєктом, думала, що роблю його на підтримку історії мого прадіда, а виявилося, що я це роблю на підтримку себе.
Бо, власне, оцей момент самозванства в мене теж присутній, особливо коли я щось починаю — нові процеси, нові програми, нові продукти. В цей момент ти як перед білим полотном: треба реально наважитися, добрати ваги до отого втілення, яке є тут і зараз. І один з крутих способів набрати цієї ваги — це вага того, що стоїть за тобою, і на що ти можеш спертися, як досвід, історія твоїх предків.
Саме через предків я тоді можу подивитися і зрозуміти щось. Наприклад, були певні якості, які робили мене трішки білою вороною в сім’ї. І тільки коли я почала докопуватися до реальної історії свого прадіда, як живої людини, я зрозуміла, наскільки ми з ним схожі і як багато дивного, але схожого є поміж нами.
По-перше, це дуже приємно відчувати. А по-друге, це дає таку внутрішню впевненість, ця тяглість історії. Коли я можу сказати: може це дивне тут і зараз, але це дивацтво як сила повторюється в поколіннях. І може мати ось такі впливи на діяльність мою чи моїх предків.
— Я бачила, що і про прадіда, і про інших митців ви готуєте фільм. Можете розказати трошки детальніше, що їх об’єднує? І загалом про проєкт Новаківський space?
— Проєкт задумувався як unboxing — Новаківський space, який відкривається кожному, хто доторкається до цього проєкту. І кожен може його розпаковувати в той спосіб, який йому цікавий.
А чому вирішила розповідати про інших митців — є дві причини.
Перша — це те, що працюючи з історією прадіда я усвідомила, що він був настільки багатошаровий і складний художник, що його не можна осягнути, просто дивлячись на картини. Треба добре розуміти історичний контекст, середовище, в якому він знаходився — тоді буде можливість краще розуміти те, що він творив, ті символи, які з’являлися. А в нього один з важливих символів — це символ пробудження. Те, що відбувається у нас зараз, і те, що в певній рекурсії відбувалося 100 років тому. Пробудження ідентичності: хто ми такі є і що ми можемо отримати через пізнання себе.
І тут ми страшенно схожі на те, як жили українці 100 років тому. І через проєкт Новаківський space я розповідаю про українську еліту початку 20 століття — зокрема львівську, яка є менш відомою.
Я зараз розпаковую історії тих людей. Які з одного боку формували український таємний університет, які допомагали формувати й реалізовувати проєкт прадіда, школу-академію. І тих художників, які вийшли як учні Олекси Новаківського. Серед них Роман Сельський, Святослав Гординський, Едвард Козак. Це художники зі світовим ім’ям, відомі та знані.
Є і друга причина, чому для мене важливо розкривати ці персоналії. Через роботу з цими історіями та через паралельну роботу над програмою “Коучинг лідерів в часи невизначеності”, я зрозуміла, що антикрихким лідера буде робити саме освіта в культурі та мистецтві.
Для лідерів дуже важливе вміння мислити більш абстрактно і метафорично, і водночас спиратися на певні культурні патерни, які допомагають зрозуміти психологію лідерства. І дуже ефективно пізнавати це через життя художників, які часто самі по собі є лідерами, які роблять якісь прориви, значимі відкриття, які залишають певний відбиток. В них є ця закладена психологія лідерства, яку вони відрефлексували і подали в вигляді візуального зображення. Тому мистецтво для лідерів — дуже крутий інструмент, щоб мислити та приймати рішення в ситуаціях непевності. А також вміти рефлексувати і вміти через набутий, надивлений пласт певних картин і історій розказувати свої наративи для свого племені. Бо це дуже важливо в наші часи: бути лідером, який може розказати якісну легенду, яка може бути побудована найкраще саме через знання мистецтва.
— Цей проєкт — Новаківський space — це тільки група в Фейсбуці, чи це щось об’ємніше? Ви робите якісь покази, чи це лише онлайн-проєкт?
— Це медійний проєкт. Коли постало питання, що я можу зробити для святкування 150-річчя, стало цілком очевидно, що це має бути те, в чому є моя сила. Моя сила в комунікації та в продукуванні якісного наративу — це я і задіяла. Одна з моїх спеціалізацій — управління змінами. І я вирішила показувати, як впливав Новаківський, як особистість, на середовище, в якому він жив, на формування еліти і на те, якою Україна є зараз. Бо якщо розгорнути і дослідити цю вервичку, можна зрозуміти, наскільки важливою була роль саме цих людей, які самі себе ідентифікували українцями — хоча для того часу більш зрозумілою була ідентифікація “русин” і бути українцем було не модно. Бути українцем і публічно це проголошувати той час було бунтарством.
Як проявляється проєкт Новаківський space? — По-перше, є книжка, яка є аналогом ван-гогівської відомої публікації «Листи до брата Тео». Це спогад друга Новаківського, Івана Голубовського, який по суті був його названим братом. Повість під назвою “Розмахом могутніх крил”. Це унікальна історія, бо по художниках дуже рідко залишаються такі матеріали.
В рамках мого проєкту є відео-аудіо-подкаст, де відомі українці озвучують уривки із “Розмахом могутніх крил”. Ці уривки я доповнюю ще додатковою інформацією “розпаковочною”, яка пояснює певні моменти. З тих, хто вже озвучував — один з керівників Школи Вільних та Небайдужих у Львові, Олесь Пограничний, а ще Остап Ступка. Один з голосів Пікардійської Терції, Славко Нудик, залишив свій відбиток разом з Любою Сорокіною. Відомий громадський діяч і дипломат Данило Лубківський зачитав аж два уривки.
Друге проявлення проєкту — це дискусії, які проводяться, щоб краще розуміти ту історію з різними людьми. Враховуючи, що дослідників Новаківського фактично немає (тільки одна людина, проте вона у дуже поважному віці та маломобільна), мені пощастило, що є Діана Клочко, відома українська мистецтвознавиця, авторка багатьох книжок про мистецтво. Вона є хрещеною мамою цього проєкту і дуже багато допомагає, в тому числі проводити дискусії і лекції.
Ще нам вдається робити мерч — футболки, картини за номерами.
Також ми співпрацюємо зі Школою Вільних і Небайдужих — робили разом неймовірно крутий проєкт «Живі дерева». Новаківський як і Міядзакі, своїх учнів відправляв постійно на пленери, до живого. Він казав, що не можна вигадувати, треба йти малювати з живої натури. Треба віднайти цю душу. І це таке, власне, дуже резонуюче з тим, як Міядзакі в студії Ґіблі створює мультфільми. Він каже, що головна задача — це віднайти дух цього мультфільму, дух природи. І тоді його вже можна відтворювати як історію.
— У вас в постах дуже часто згадується образ саду. Що ми створюємо свій власний світ, а потім його можемо транслювати, він нас підсилює. Цей гуманістичний проєкт підсилює всі сфери в вашому житті. А які у вас ще плани щодо його розвитку? Ще якісь ідеї? Мрії?
— Моя мрія, щоб картини Новаківського з’явилися в Луврі. Це логічно, враховуючи, що велика частина його учнів продовжувала навчання саме там. І до мене навіть зверталася дослідниця з Лувру. На жаль, через пасивність Меморіального музею ту співпрацю не вдалося розвинути, але минулого року в наборі книжок, які наповнили мистецьку бібліотеку при Луврі, альбом Новаківського потрапив. Так що перший крок до мрії я вже зробила.
Ще в мене є друга мрія. Якось я потрапила на виставу про Ван Гога, яку поставила майстерня Лазович за підтримки моєї подруги Каті Ясько. І там зрозуміла, що маючи таку повість як “Розмах могутніх крил”, обов’язково треба зробити виставу! Тепер мрію і про це. І було б дуже круто, якби з цього вийшла не просто вистава, а вистава, після якої можна було б говорити про оці рольові моделі лідерства, які ми маємо з того періоду 100 років назад.
— Тобто це щось більше буде, ніж вистава?
— Ми ж кажемо, що мистецтво допомагає мислити, допомагає приймати рішення. Це така практика, осмислення після вистави. Про те, на що ми можемо спиратися, що закладено як певне ДНК і коріння глобальне в націю. Яка є наша м ‘яка сила. Як каже Тімоті Снайдер, м ‘якою силою виграється більше боїв, аніж прямою силою. Водночас, це не те що ти можеш спланувати, скласти і прорахувати — це те, що в тебе природне і її просто треба розпізнати.
Це теж важлива історія: як розпізнати цю м ‘яку силу в нас? А як ми можемо її розпізнавати, сидячі всередині нашої коробки? — Тільки виходячи назовні через наших предків, через наші історії, через тих людей, які формували нашу країну, якою вона є, і культуру, якою вона дивовижним чином збереглася.
— Зараз м ‘яка сила трошки не в тренді, оскільки в нас більше активні енергії, більше прагнуть рішучих дій.
— М ‘яка сила дає можливість діяти дуже рішуче. Тому що ти агресуєш тоді, коли в тобі немає достатньо певності та наповненості — тоді з’являється агресія. А якщо ми говоримо про м’яку силу, вона виходить з того, що в мені достатньо всього настільки, що я можу м’яко взаємодіяти з тим, що є несхоже на мене.
— Яким є вплив таких культурних проєктів на бізнесову складову? Чи можете певні такі мірила назвати, як це вплинуло в показниках на вашу бізнесову діяльність?
— Це моя м’яка сила, тому показників не буде. Якраз це є більше про відчуття своєї цінності, що дуже сильно впливає на резильєнтність. Зараз мене часто питають: як ти встигаєш? — Тобто в мене є Новаківський space, і ще ми готуємо презентацію фільму в пам’ять про Остапа Лозинського і Тараса Лозинського. Це такі відомі українські колекціонери, і в мене опинилися унікальні матеріали з їхніми розповідями. Це буде історія про Новаківського, але через їхні слова. Зараз за підтримки Львівської команди “Суспільного” цей фільм готується і в березні у Львові будем робити його презентацію.
Новаківський модернізував Україну 100 років назад з точки зору мистецтва. Він зробив великий перехід від такого чорно-коричнево-бежевого до неймовірно яскравих кольорів. Це може здаватися чимось простим і звичним, але насправді всередині треба було провести дуже серйозну роботу.
Що я отримала від цього? Головне — це наповнення і внутрішня сила зробити більше.
Паралельно тема, яку я розвиваю — це розвиток спільного мислення, спільної активності. Професор Камерон з Массачусетського технологічного інституту, розробив теорію соціальних змін, яка, на мій погляд, стала практикою в нас з початком повномасштабного вторгнення на рівні волонтерства. Він це називає shared collective awareness — коли велика група людей (в нашому випадку фактично вся країна), одночасно включилася в протистояння, не домовляючись напряму між собою.
Для мене знання мистецтва і дослідження цієї теми дало можливість мислити масштабніше. І себе сприймати не якоюсь маленькою мурашкою в тому всьому, а розуміти, що Україна вже багато століть відігравала в європейському масштабі важливу роль. Вона в певний момент стала не такою помітною і значимою, але зараз оця суб’єктність повертається, і ми можемо ставати голоснішими і звучнішими з нашою історією. Але для того треба спочатку в собі це визнати і прийняти, перш ніж нести назовні.
Ну і третя історія — власне сам мій проєкт. В лютому в мене буде тестовий воркшоп на тему “Лідерства нової реальності”. З одного боку це буде про те, як будувати антикрихкі комунікації лідерів в новій реальності, з собою в першу чергу. Як розуміти, яка є сила. З другого боку — про свободу і ширину вибору ролі, якості, динаміки у взаємодії з іншими. Коли ми розуміємо, що можемо бути в певні моменти із м’якою силою, а в певні моменти з агресією, а в певні моменти — з ігноруванням, а ще в певні моменти — ростити сад, то тоді виходить, що ми є більш вільними. І чим більше ми є вільними, тим більше в нас є можливостей втілювати наше, а не нав’язане.
Одна з улюблених моїх історій, яку я закладаю в багатьох своїх програмах — це історія про башту Джотто. Я страшенно була здивована, коли те, що Джотто у Флоренції зобразив як цивілізацію людини, я побачила в більш спрощеній формі на одній коучинговій схемі. Це коучинг для лідерів, який показує чотири стани, через які ти можеш мандрувати. А там, на тій башті, є чотири етапи розвитку людини — і вони настільки схожі, що я була вражена. І там є момент, коли через метафори пояснюється, що таке, коли ти переходиш до стану відповідального автора життя. Що значить, коли ти від автора життя можеш перейти в стан творця. А від творця переходиш в стан співтворця всесвіту. Коли тебе настільки достатньо, що ти можеш посунутися трошки і дати можливості всесвіту теж щось тобі давати, як дари.
— Є таке відчуття, особливо зараз, — процес резонування зі всесвітом. До речі, якщо подумати про партнерські відносини, якщо ми співтворимо як творці, то в нас ця схема, в принципі, — це партнерство зі всесвітом і з багатьма людьми. Не тільки те, що можна активно виявити, вичленити, що ось тут ми робимо проєкт з цією людиною або з цією — ми постійно знаходимось в ось цьому процесі.
— Партнерство — це теж дуже круто. Це теж певний сад, ефект садівництва. Ти можеш в проєкті тут і зараз нічого не робити, в силу якихось обставин, але той, хто є твоїм партнером, хто є твоїм продовженням — він робить це. І ти через партнера продовжуєш рухати цей проєкт. Навіть якщо це зупинка є на день, на два, на тиждень — все одно є ось ця історія, яка дає можливість твоєму саду проростати не тільки через тебе.
— Раніше я більше розуміла тему лідерства. Де лідер — це така егоїстична людина, в плані того, що він формує щось навколо себе і він як центр цього всесвіту. Але вже спілкуючись з розумними людьми в цьому напрямі, я розумію, що партнерстві також важливо бути з таким же лідером, що свідомо будує своє життя, як і ти. І в партнерстві можна бути лідером. Здається, що це тяжко, коли дві такі яскраві особистості. Чи можна завдяки комунікаціям, антикрихким комунікаціям, вибудувати таку систему, коли ви працюєте в одному ритмі, на одну мету?
— Дякуючи моєму наставнику з екзистенційного коучингу, я для себе відкрила важливу річ — що всередині в кожного з нас живе нарцис. Як каже Юра Кравченко, «я за те, щоб в нашій країні було більше здорових нарцисів».
Тут не питання в тому, нарцис я чи не нарцис — кожен з нас нарцис і кожен егоїст. Питання в тому, наскільки ми з цим его працюємо, як ми його співвідносимо, оце я/ми. Наскільки широко ми можемо турбуватися не тільки про себе. Бо про себе важливо турбуватися — не буде нас, не буде умов взагалі щось втілювати, реалізовувати, рухати. Тож, лідерство — це в першу чергу САМОреалізація. Але дуже часто це самореалізація в балансі з розвитком і реалізацією інших. Я відкриваю нову територію, але якщо в мене здоровий нарцисизм — на цій території будуть проростати оці партнерства, бо інакше це буде самотнє дерево.
Наприклад, Новаківський і Труш — це були дві різні особистості. Мій прадід був такою дуже активною, динамічною людиною, навколо нього постійно було багато товариства. Труш був більше самітником, і він малював такі самітні сосни. Це прям такий знак, історія його картин. І от є певний тип лідерів, які такі самотні сосни. Вони там на своїй скелі, на своїй висоті — але вони одні.
Але є класні приклади лідерства, коли за рахунок того, що хтось піднявся вище, уся екосистема проростає, розростається на інший рівень. За собою лідери підтягують на певний рівень, творять ландшафт. І якщо лідер дрібненький, мілкий, то він висоти не дасть і можливості піднятися іншим. В тому є велика перевага нарцисизму, як певної енергії, яка штовхає до реалізації амбіцій і допомагає, коли в тебе здоровий нарцисизм, досягати великих масштабних цілей і кайфувати від них.
Якщо ми розуміємо, що в кожного можна бути свій патерн лідерства. В організаційному коучингу я використовую арістотелівську історію про чотири стихії: є люди, в яких більше вогню, або води, або повітря, або землі. Це база аристотелівська, яка на сьогодні виросла в характерології. І якщо ми розуміємо, що кожна стихія має сильні сторони в якійсь певній діяльності, а будь-який проєкт — це цикл, який включає всі чотири стихії, — то ми починаємо цінувати, що може внести кожна конкретна людина, яке її вміння нас підсилить.
— Дуже часто у політичному житті люди намагаються зробити команду з однодумцями, тобто команду людей які тобі дуже близькі по духу, які з тобою співзвучні. Але я зі своєї практики знаю: щоб створити якісний продукт, треба співпрацювати з людьми, які може повністю не поділяють твої думки, але вони настільки професіонали у своїй справі, що з ними важливо радитись. Ми іноді і не збігаємось, іноді можемо посперечатись трошечки. Водночас, ніхто не любить конфлікти. Ми не любимо критики — це викликає відразу. Тому, чи правильний це шлях, чи все ж краще працювати з тими, хто з тобою в одному потоці?
— Немає правильного шляху. Є той шлях, який приносить різний результат — і питання в тому, який результат ти вибираєш.
Про критику. Коли я навчаю управлінню змінами, то роблю таку вправу, в якій є задача створити з пластиліну дещо, що символізує зміни. А потім за певних умов цю скульптурку міняє сусід або сусідка. Так от ніхто не любить, щоб приходили і його змінювали. Ми дорослі часто думаємо: от, діти не слухаються, не хочуть робити те, що ми говоримо. Але коли ми виростаємо, так само не хочемо робити те, що нам говорять інші. Ми так само можемо чинити спротив іншій думці, баченню чи дії в той чи інший спосіб. Це нормально. Я до чого це веду: так само, як з нарцисизмом — просто приймаємо, що це у всіх. Така сама турбота про збереження. Бо звички мої — це що? Це я, яка вже пізнана, зрозуміла, комфортна. А тут щось треба робити інакше. Хіба мені треба цей дискомфорт? — Я хочу комфорт! Але тут питання в тому, що буде для мене переважати, комфорт чи результат.
Другий момент — про групу своїх. Як ви думаєте, чим відрізняється команда, група своїх і мала група?
З погляду теорії, мала група — це люди з різних професій, з різним досвідом, які зустрічаються і практикують взаємодію, взаємослухання, щоб народити круті інсайти. І це не однодумці! В Аспені на своїх програмах вони теж підбирають профіль групи так, щоб вона була неоднорідною — щоб були певні лінії напруги, різнобачення. Саме на цьому і розбудовується іншомислення. Воно дає можливість розкрити ширше, аніж поле кожної людини.
Однодумці круто можуть робити якусь волонтерську ініціативну роботу або запускати якийсь проєкт в короткий час — стартап. Щось дуже коротко застартапили, і поїхали далі. Тобто це коло своїх, які щось ініціюють і спільною між ними є цінність. У них однакова візія майбутнього і цінності, які ми сповідуємо в досягненні цього майбутнього.
А команда — це третя категорія. Це люди взагалі різних професій, які балансуються культурою, цінностями, яким в ідеалі вони б мали резонувати. У команди головна задача — втілювати і вже досягати результатів по цій найкращій ідеї, яка запустилася, і цим інсайтам, які народилися як певні рішення для всієї ідеї, що було вже командою перетворено в план дій.
— Якщо ви хочете щось ще додати, можливо сказати, змотивувати, надихнути тих хто буде дивитися записи.
— Я запрошую підписатись на мою Facebook-сторінку і взяти щось для себе. Я зараз роблю пости про мистецтво, в яких розповідаю класну історію. Я запрошую в цю історію — подосліджувати для себе, щоб знаходити оцю енергію, відкриття, інсайти на перетині хто я є, самоідентифікація, самоавторство, пошук себе і мистецтва. Мистецтва знаходити себе.
(Записала Марина Грамович, фото — з особистих архівів Дзвенислави Новаківської та Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського)