«Зустріч для змін» — подія, що ініціювала багатосторонній діалог між бізнесом, громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування для співпраці, обміну ідеями та реалізації спільних проєктів на рівні громад. Вона відбулася у Києві 17 лютого 2024 року. Про першу панельну дискусію ми писали раніше тут. Друга панельна дискусія мала тему «Моделі співпраці: як оформити партнерство». Представляємо текстову версію цієї розмови.
Модераторка: Вікторія Заблоцька, менеджерка із залучення грантової підтримки Національної мережі розвитку локальної філантропії, віцепрезидентка з маркетингу AIESEC у Тернополі, голова волонтерського штабу м. Соснівка,
Панелісти:
В. З.: Для початку хочу попросити своїх колег представитись. Розкажіть, будь ласка, хто ви, звідки і який у вас є досвід партнерства, як ви це розумієте, і що є для вас основним у побудові якісного партнерства?
Тетяна Волочай, директорка БФ «МХП — Громаді»:
Мене звати Тетяна Волочай. Я директорка Національного благодійного фонду «МХП — Громаді». Наш фонд створений у 2015 році саме заради розвитку громад. Основним донором є міжнародна компанія у сфері агро та кулінарних технологій МХП. Це автор і власник торговельних марок «Наша ряба», «Бащинський», «Секрети шефа» і інших відомих брендів.
Про партнерство. На минулій панельній дискусії багато було закидів про те, що бізнес активний, неактивний, соціальний, не соціальний, чому він допомагає чи не допомагає громадському сектору. МХП завжди був соціально активним, відповідальним бізнесом.
Оскільки ми працюємо в 700 населених пунктах, 140 об’єднаних територіальних громадах, в 13 областях України, то раніше соціальна діяльність була пов’язана з тим, що сільські ради приходили до бізнесу на локальне підприємство і просили грошей. На дорогу, на вікна, на бойлер, на паркан навколо кладовища — це носило такий формат запиту. Тобто прийшли з запитом, щоб допомогли громаді вирішити якусь проблему, залатали бюджетну дірку.
І потім, дивлячись, що такі запити ростуть, відповідальність громад ніби зменшується — ще більше утворюється враження, що проблем громади має вирішити хтось: депутат, інвестор, бізнес. Стикнувшись з цією ситуацією, ми усвідомили, що так громада не буде розвиватися. Тому ми змінили підхід до благодійності в громадах і почали працювати з ними на партнерських засадах.
Перш за все, ми почали проводити просвітницьку інформаційну діяльність, де ми навчали їх тим компетенціям, яких не вистачало їм для партнерства. Що ми партнери, що у них є своя відповідальність за свої проблеми, що вони можуть, так як і ми, писати проєкти, залучати інші бізнеси, гранти залучати. І всього цього ми почали навчати за допомогою своїх програм. Власне, це і є особливістю нашого благодійного фонду.
Олена Данілова, голова правління ФГ «Подільська громада»:
Мене звати Олена Данілова, я голова правління фонду «Подільська громада» з Вінниці. Якщо говорити про фонди громад, одна з класичних моделей – це коли саме об’єднуються ресурси — все, що є в громаді: влада, бізнес, громада. Фонд громади виступає тим майданчиком, тим кредитом довіри, який працює в громаді. Громада довіряє, влада довіряє, бізнес, міжнародні донори. Це така ідеальна модель, для якої потрібно дуже багато працювати.
Партнерство — один з наших принципів роботи. Ми завжди шукаємо партнерство, якщо умовно є якийсь проєкт, а ми розуміємо, що ми його маємо реалізовувати лише самі. Ми тоді шукаємо і думаємо, кого взяти ще в партнерство. Або бізнес, або владу, або, можливо, молодші, менш досвідчені громадські організації. Ми відчуваємо цю місію вчити, розвивати, формувати ось цю модель партнерства. Бо це важко, іноді легше самим взяти, зробити, забути, подякувати один одному і піти. Але лише партнерства дозволяють бачити більший ефект. Ми максимально в цьому зацікавлені і робимо все для того, аби партнерство розвивалося.
Дмитро Овсій, керуючий партнер у адвокатській фірмі «GORO legal»:
Мене звати Овсій Дмитро. Я практикуючий юрист-адвокат, є управляючим партнером в адвокатському об’єднанні. Десь років 10 назад ми з колегами вирішили, що можемо інвестувати свій вільний час в щось, що допомагає змінювати суспільство якісно. І з того часу підтримуємо різні ініціативи, які до нас потрапляють.
Ми надаємо юридичну експертизу. Допомагаємо формувати структуру партнерства. Допомагаємо з самого початку, з моменту принципових домовленостей, які можуть бути оформлені меморандумом або якимось іншим верхньорівневим документом. І в подальшому приходити до типових форм, які є стандартними для діяльності тих або інших організацій.
Наприклад, ми відпрацювали стандартні форми роботи благодійних фондів, які працюють в напрямку мілітарі, або ті, які працюють з громадами для роботи з ВПО. Такі стандартизовані форми дозволяють середнім і маленьким фондам, організаціям, які не мають власної юридичної служби, використовувати їх, як стандартні шаблони.
Юлія Кокоячук, керівниця Відділу забезпечення діяльності Міністра соцполітики України:
Вітаю. Мене звати Юлія Кокоячук. Я керівник патронатної служби міністерства соціальної політики. Коли люди чують про Міністерство соціальної політики, перше, що спадає на думку – гуманітарна допомога, пенсії, виплати й тому подібне.
Ми в міністерстві працюємо під трошки іншим гаслом: ми формуємо спроможність замість залежності. Це складно, це не можна зробити самому. Ті зміни, які ми робимо, ми робимо для того, щоб людям у громадах було комфортно жити. І робити це відірвано від громади, бізнесу та інших партнерів, просто нереально.
Тільки завдяки партнерству можна зробити такі незворотні зміни, які можуть змінити якісно життя. Це не є зовсім простий шлях, але мені дуже подобається, що тут є присутній бізнес і громади, і громадський сектор. Тому що нас в школі не вчили будувати партнерство. І ми зараз всі, хто на якому рівні працює, змушені це вивчати вже «у польоті».
Опинившись в ситуації загрози, мусимо ще й донавчатися. Тому тут дуже важливо бути відкритим до того навчання. Я щиро переконана, що тільки постійно, змінюючи себе, можна робити сталі зміни.
Сергій Максименко, девелопмент в Київській області, готельні комплекси Apartel:
Моє ім’я Максименко Сергій. Я представник бізнесу. В нас є дві компанії, два напрямки. Одна – це девелопмент в Київській області, житловий комплекс. І друге направлення – це готельні комплекси Apartel. Наша компанія ще на початку партнерства. Як казала колега, ми ще в тому початковому періоді, коли до нас звертається місцева громада — дайте на одне, дайте на друге… І інше, що нас трохи дратує, – ви повинні це дати.
Я прийшов на цю панель, щоб побачити і навчитися правильного партнерства. Це повинна бути відповідальність з двох сторін. Відповідальність місцевої громади, відповідальність бізнесу, який заходить в цей регіон, і співпраця, в якій точно визначені всі сторони і точно визначені результати, яких ви повинні досягнути. І щоб це було на користь громадян, які проживають в цій громаді.
В. З.: Часто буває, що люди з різних інституцій хочуть досягнути однієї мети, але шляхи досягнення бачать абсолютно різні. Для когось покращення освіти – це оновлення складу вчителів, для когось – це закупівля якогось нового інструментарію у школи, для когось зміна навчальної програми і так далі. А як ви шукаєте ці спільні знаменники, коли мета одна, але способи досягнення різні? Можливо, є якісь лайфхаки, якими ви готові поділитися?
Тетяна Волочай, БФ «МХП — Громаді»:
Від запитів до проєктів, або від патерналізму до проактивності. Що ми запропонували в першу чергу нашим громадам? Якщо раніше в бізнесу була така програма, що певна сума коштів виділялася на громаду, то ми змінили цей підхід.
Напевно, кожен погодиться, що усе питання — в людях і в їхній активності. В громадах низький рівень соціальної активності, саме звідти йде, що хтось має вирішити проблеми, закрити їхні бюджетні дірки — бізнес, центральна влада… Тому ми започаткували конкурс мікрогрантів для розвитку цих соціальних ініціатив.
З 2016 року громади подаються до нас не як запити, а як проєктні заявки. В межах конкурсу «Час діяти, Україно!» ми пропонуємо громадам повчитися софт-скілам: від написання проєктів до того, як згуртувати громаду, як комунікувати правильно, як шукати додаткові ресурси. Ми ставимо прохідний бал, якщо є співфінансування від громадського бюджету або від бізнес-партнерів, тому що в громадах, насправді, є інші бізнеси, фермери. Сама громада може фінансувати цей проєкт. У такий спосіб ми намагаємося зробити так, щоб якомога більше людей було залучено у вирішення цієї проблеми.
Ми вже бачимо хороші результати: з кожним роком кількість запитів зменшується і все більше реалізується комплексних проєктів. Хто давно з нами співпрацює, навчилися залучати грантові кошти і вже ми там виступаємо як співпартнери тих заявок, які вони виграють в інших донорів. Для нас це виглядає як стала співпраця. У нас великий спектр того, на що ми даємо грантування. Це і підтримка мікробізнесу, і підтримка різних проєктів «на злобу дня». І це найбільше проявилося зараз під час воєнного стану.
А найперші проєкти були про заміну вікон, про ремонт доріг — всі ті самі запити тільки у вигляді проєктів. З кожним роком проєкти були цікавіші. Вже про якісь спортивні простори в школах новітні, якісь громадські простори. У перший рік повномасштабного вторгнення найбільшою популярністю користувалися проєкти з укриттів і можливості дітям здобувати освіту онлайн. У 23-му році це класи безпеки.
Таким чином підсвічуються найнагальніші проблеми і те, у що громада сама готова вкладати свій ресурс: людський, часовий і фінансовий.
Олена Данілова, ФГ «Подільська громада»:
Нам близько 15 років, за цей час ми залучили понад 100 мільйонів гривень, і 70% з них – місцеві ресурси і ресурси бізнесу. Тобто у нас є досвід працювати з усіма, з різними секторами.
Коли ми налагоджуємо якісь партнерства, то пропонуємо інструменти. Якщо говорити про бізнес – тут ми хочемо бути рівноцінними партнерами, ми маємо досвід, ми маємо людей, ми маємо теж певні ресурси. І тоді ми показуємо, які у нас є інструменти взаємодії.
На базі нашого фонду є корпоративні фонди. Це коли бізнес в нашому фонді створює свій фонд. У нас є і пожежна, і страхова компанія, і ювелірна фірма… Це дуже хороший механізм, тому що бізнес не витрачає кошти на створення фонду свого, у кого немає такої можливості, а знає, що може заплатити одній-двом людям в рамках нашого фонду. Але про напрямки, про діяльність ми домовляємося спільно з ними. Логотип у нас спільний, ми завжди промотуємо ці бізнеси, тому це така дуже взаємовигідна співпраця.
Потім, у нас є інші заходи, які ми пропонуємо: стипендіальні програми, конкурси грантів, і все у співпраці з бізнесом. Якщо говорити про спільний знаменник, то тут просто потрібно спілкуватися. І розповідати чесно, що ми маємо на увазі, які є прогалини, які є проблеми, що ми можемо закрити, і що ми потребуємо від бізнесу, аби ось цей спільний проєкт і результат справді відбувся.
Дмитро Овсій, «GORO legal»:
Як на мене, коли одна сторона хоче комусь допомогти, і в неї є така можливість, а в іншої сторони є потреба в допомозі — то дуже важливо розуміти першій стороні, що вона хоче, куди допомогти. Зрозуміти свої бажання і дуже детально їх описати, або просто сформувати подальшу дорожню карту. Що шукати, що для цього потрібно, які співвиконавці, яке фінансування, які напрямки потрібні для подальшого відпрацювання цієї ідеї — допомогти комусь зробити щось корисне.
З іншої сторони тим, хто потребує якоїсь допомоги, ті ж самі органи місцевого самоврядування або інші структури, треба мати опис того, куди потрібна допомога, також з розумінням, хто буде займатися цим, як будуть витрачатися кошти, який обсяг коштів потрібен, який ресурс потрібен для цього. Це такий перший лайфхак: треба розуміти більш конкретно, ніж просто «я хочу щось хороше зробити», або «нам потрібна допомога». Допомога куди, або допомогти де.
Приклад цієї поради в дії. Після того, як міністр регіонального розвитку проїхався по Німеччині, розказав, що ми готуємо план відновлення України — німецькі громади почали готуватися до цього. Вони почали збирати кошти, допомогу в натуральній формі – хто що міг. І потім одна німецька громада приходить до нашого консула і каже: ми хочемо допомогти, ми зібрали гроші. І вона в своєму міністерстві по лінії каже, що нам треба якийсь проєкт дати на допомогу. А їй присилають проєкт реконструкції стадіону в Чернігові. Я нічого не маю проти стадіонів, але громада хотіла допомогти більше людям – ВПО або якійсь постраждалій громаді. А їм прислали проєкт про реконструкцію стадіону, який був, як на мене, не на часі. І не відбувся контакт.
Лайфхак номер два: має бути меморандум або інший документ, який фіксує порозуміння. Бо буває, поговорили, нібито про все домовилися, а потім кожен почув своє. От щоб правильно зрозуміти, чи правильно я тебе почув, чи правильно ми почули один одного, можна зробити короткий документ, який фіксує, про що ми домовилися. Це означає, що через рік, через пів року ми не забудемо цих домовленостей.
Меморандум може використовуватися і як дорожня карта. Ми домовилися про щось – давай зафіксуємо наші наступні кроки. Це може бути достатньо конкретним документом, достатньо немаленьким за змістом. І навіть модель функціонування проєкту, про який домовилися одна і інша сторона, може бути також закріплена в такому меморандумі.
Лайфхак номер три: важливо розмовляти однією мовою. І це те, про що вже тут сказали: що можна говорити про допомогу освіті, а хтось буде мати на увазі знання, хтось буде матеріально-технічну базу, хтось фінансування чогось.
Четвертий лайфхак — це певна стандартизація. Якщо є можливість стандартизувати модель співробітництва, якісь документи, зменшити час. Тому будь-якій організації на початку корисно визначити форми. В тому числі форми фінансового співробітництва. Як вони контактують з партнером, який надає фінансування, з ОМС, або тристороння співпраця, в якій формі вона може бути. Це такий корпоративний код, але він достатньо зручний.
Є проєкт, який підходить двом сторонам, підписали меморандум, все класно. Далі вже є конкретна юридична модель співробітництва. Хто з ким має про що домовитись, які документи підписуються. Зі сторони ОМС теж є прекрасні приклади, коли вони в себе приймають нормативні документи локального характеру про соціальне партнерство. Я знаю декілька громад, в яких такі документи прийняті. Вони достатньо широко відповідають на питання, як ми можемо з вами співпрацювати.
Там зрозуміло, як відбувається процес відібрання партнерів, як відбувається реалізація проєктів, можуть бути якісь навіть стандартизовані документи про співпрацю між тими, хто хоче щось реалізувати в громаді і самою громадою. Тому отакі чотири поради можу зі свого досвіду дати.
Юлія Кокоячук, Мінсоцполітики України:
Першочергово, при побудові партнерств треба самому дуже чітко розуміти ціль. І вірити в неї настільки, щоби цим могти заразити й інших.
Тут про комунікацію в попередній раз багато говорили. Ми не знаємо від кого конкретно відіб’ється і в нашу сторону повернеться та сама ціль, та сама ідея. Тому максимально доносити цю ідею до великої кількості людей різними каналами. І тоді ви можете здивуватися, що в певний момент, коли люди також дозріють до цього, вони до вас прийдуть і з конкретними пропозиціями.
Але не завжди прийдуть з конкретними пропозиціями. Тому тут важливий другий момент – вміти чути і вміти досліджувати. Тобто, коли з вами комунікує якийсь партнер, вам потрібно дослідити, а що є цінністю для цієї організації, для цієї конкретної людини. У нас дуже багато інформації у вільному доступі. Часто цим просто нехтують і роблять купу зустрічей, витрачається купа часу на те, що можна зробити за підготовку до зустрічі. Коли ви вже на зустрічі маєте конкретні меседжі, які відгукуються вашому потенційному партнеру, це набагато скорочує шлях.
Наступне: я дуже людиноцентрична особистість і я щиро вірю в потенціал людей. Деколи буває так, що не завжди ви одразу можете знайти спільну мову, тому що в людей був теж різний досвід. Наприклад, є уявлення, часто стереотипне, що вся влада «не така».
Я б не хотіла так узагальнювати і говорити про всіх, тому що насправді нам доводиться працювати в нових умовах. І з того, наприклад, як я бачу в нашій команді, часто люди об’єднані великою метою. І вони акумулювали весь попередній досвід, який у них був, щоб принести сьогодні на користь державі. І ці люди надихають. Коли тобі вже деколи опускаються руки, але ти бачиш їх і бачиш в них цю можливість працювати далі.
Дуже круто, коли в команді є люди з різних секторів. Наприклад, коли нам потрібно будувати комунікацію з міжнародними організаціями, або з бізнесом, або з громадським сектором — і в нас точно є в команді той, хто прийшов з громадського сектору, той, хто прийшов з бізнесу, той, хто прийшов з міжнародної величезної організації. Навіть якщо ці люди безпосередньо не беруть участь у побудові партнерства, вони точно зможуть підказати, на що звернути увагу.
Ще важлива штука, бо всі говорять про комунікацію і як розпочати партнерство. Розпочати партнерство, укласти меморандум, пофоткатися, запостити і забути – це найпростіше. Важлива ця непомітна, поточна праця, яка веде це партнерство. Не треба отого узагальненого«будемо на зв’язку!» Немає такого. Буде от конкретно Ірина, Катерина, Василь, Петро. І ця людина постійно має розуміти, що в будь-який момент має дати фідбек, на якому етапі, який статус цього чи іншого партнерства, чи воно рухається, чи не рухається, що можна зробити.
Що стосується громад. У нас трошки виходить міністерство, потім там область, і громади. Тобто немає такого прямого зв’язку. Тому ми шукаємо вже різні канали. Не тільки через обласні адміністрації, але і через асоціації міст, асоціації об’єднаних територіальних громад, через ISАR Єднання, які нам також допомагають і стають майданчиком для комунікації.
Тут важливим стає кожен досвід, який ви мали, і кожен проєкт, який ви реалізували, успішно чи менш успішно — все формує реноме, ваше добре ім’я. Ви можете і не знати, хто ще вас кому порекомендує. Тому дуже важливо для себе зберігати оцю правдивість і зберігати послідовність у виконанні зобов’язань, які були досягнуті на етапі побудові партнерства.
Є купа різних обставин. Але можна фокусуватися на обставинах, а можна фокусуватися на тому, що можна зробити, що можна покращити.
Сергій Максименко, девелопмент, готельні комплекси Apartel:
Я хотів би наголосити, що коли ви вступаєте в партнерство, завжди повинні розуміти і пам’ятати, що ви — дві рівноправні сторони.
Коли до нас приходить якийсь проєкт, в нашому випадку це здебільшого запити на фінансування якогось соціального проєкту чи щось, ми вивчаємо не тільки цей запит, а й потребу тих людей, для кого цей проєкт буде реалізований. Бо інколи трапляються неспівпадіння: комусь потрібен стадіон, а комусь будинки для переселенців. І ти вивчаєш, куди тобі направити своє фінансування. Для цього потрібно розуміти, що потрібно людям на місцях, які отримують цей проєкт.
Також, коли до нас приходить заявка, ми дивимось, чи можемо своїми матеріальними ресурсами закрити повністю все виконання цього проєкту. Тому що, якщо ти за щось взявся, то повинен завжди досягнути результат. Кого ми можемо залучити у цей проєкт, щоб реалізувати його і зробити спільну справу до кінця. Тому, такі невеличкі лайфхаки, що ми завжди хочемо реалізувати це правильно, завжди повинні довіряти тим людям, з якими ми заходимо в партнерство, і розуміти, як ми це разом виконаємо.
Ще така дуже цікава історія: коли ви вступаєте в партнерство, дуже важливо вивчити ту людину. Тому що, в першу чергу, ти спілкуєшся не з компанією, ти спілкуєшся з представником, з людиною, яка до тебе приходить. Можливо, в неї є якесь хобі і це хобі якраз може лягти в основу того проєкту, який ви будете реалізовувати. І ця людина, твій партнер з іншого боку, ще більше розкриється в цьому хобі. І цьому проєкту присвятить дуже багато свого часу. І це буде робитися не тільки тому, що він хоче якийсь соціальний проєкт реалізувати, а це реалізація внутрішнього його я.
Один з наших компаньйонів має спортивну жилку. І коли люди до нього звертаються з проханням, наприклад, організувати дитячу секцію, він таким задачам присвячує інколи навіть більше часу, ніж роботі. Тому що це йому подобалося дуже. В цьому хобі він бачив реалізацію себе як людини, як соціального продукту.
В. З.: Особисто для мене партнерство – це про рівну комунікацію. Тобто говорити має не лише одна сторона, а інша – слухати, але і навпаки. Говорити мають дві сторони, і дві сторони відповідно мають слухати. У нас теж був випадок, коли ми працювали з іноземними партнерами, був мовний бар’єр. І для того, щоб зрозуміти один одного і хто що має на увазі, ми іноді навіть надсилали картинки: «От я це називаю отак», щоб ви знали і щоб ви розуміли мене і те, про що я говорю.
Тому в комунікації дуже важливо шукати спільні точки дотику. І також важливо все дійсно проговорювати і не боятися давати фідбек. Бо будь-який фідбек дається для того, щоб люди, компанії, організації, інституції могли розвиватися, а не як критика. Це просто потрібно пам’ятати і використовувати завжди, коли ви формуєте партнерство, чи коли ви продовжуєте вже існуючі.
Тоді наступне питання до панелістів. Про те, які моделі співпраці ви загалом використовуєте, які плюси чи можливо, навіть, мінуси ви бачите у цих моделях?
Тетяна Волочай, БФ «МХП — Громаді»:
Цей конкурс мікрогрантів, про який я говорила, «Час діяти, Україно» – ми його поширювали на таку цільову аудиторію, як будь-хто в громаді. Сюди можуть безпосередньо органи місцевого самоврядування податися, або школи, або лікарні, або садочки, або будинки культури, або просто ініціативна група. І в такий спосіб ми розвивали ініціативність і навички в написанні проєктів, реалізації проєктів.
Але згодом ми побачили, що нам, як організаційній структурі, дуже важко працювати з такою категорією подавачів. Тому що ми працюємо за тристоронніми угодами. І коли є проєкт, в якому безліч закупівель: від постачальників, від підрядників, нам доводиться укладати тристоронні угоди. Якщо у нас проєктів 100, то помножить на 10 – це вже 1000 угод, це дуже складно. Більше того, це не розвиває ці ініціативні групи чи комунальні заклади, як ті, хто може реалізувати проєкт і фінансами управляти, адмініструвати його. Тому ми поставили собі таку задачу, щоб розвивати саме громадянське суспільство, громадський сектор в наших громадах.
Для цього ми почали шукати партнерів у середовищі громадського сектору. І ось один із наших партнерів тут присутній — у нас з Альоною, з фондом Подільська громада, є прекрасний проєкт «Спільнофонд». За підтримки ISАR Єднання. Для мене це взірець того, як протікає еволюція розвитку громадського сектора.
Олена Данілова, ФГ «Подільська громада»:
Якщо говорити про «Спільнофонд», то ось там ми якраз і пропагуємо партнерство. Він у нас так і називається «Партнерство Спільнофонд».
Є ініціативні групи в громадах, які, можливо, ще побоюються створювати громадські організації. Вони приїжджають на навчання, і ми їм розповідаємо про проєкти, про залучення ресурсів, фандрейзинг, про партнерства. І далі їхня задача – поїхати в громади і знайти там кошти.
На навчаннях вони казали: це ж нереально! Як ми маємо повернутися і знайти в громаді, де 500-600 осіб, 50 тисяч гривень? Зараз вже трошки інші виміри, ми всі донатимо, є вже звичка, ми розуміємо, як це відбувається. А до повномасштабного вторгнення людям здавалося що це просто космос — приїхати і щось таке організувати, щоб кожен з громади дав кошти, і потім ми щось зробили для розвитку.
Але їм це вдавалося. Вони організовували концерти в громадах, де збирали 40 тисяч гривень. Вони організовували велопробіги величезні, де було 500 осіб в селі. Вони там творили чудеса — і ми зрозуміли, що це діє. Але діє, коли все чітко пояснити і по поличках розкласти, як воно має бути. Що таке проєкт. Настільки важливо комунікувати про нього і знаходити спільний знаменник з громадою, з бізнесом. У нас була окрема комунікаційна сесія про те, що не можна закохатися у свій проєкт і самому робити – ти маєш і людям пояснити: що це, для чого, для чого їм, для чого їхнім дітям, друзям і так далі. І тоді люди почнуть тобі кидати кошти.
Саме через маленькі такі кроки, через пояснення, люди збирали кошти, реалізовували проєкти.
Важливо, що в час війни вони також розуміють, що 10% мають йти на Збройні сили України, на підтримку. Тобто, збираючи не розвитковий проєкт, вони завжди відкладають. І це про партнерство з громадою, коли ти розумієш, що є потреба і рухатися далі, і підтримувати Збройні сили України. І все в партнерстві, бо ми там їх просимо, щоб вони і бізнес, і владу задіювали. Бо чим більше партнерства, чим більше людей задіяно, чим більше дійових осіб, тим більше це формує довіру. І люди розуміють, що потрібно дати пару гривень, або якісь свої ресурси, бо це потрібно всім.
Тетяна Волочай, БФ «МХП — Громаді»:
Можна я про «Спільнофонд» додам трошки. Зараз у нас, скажімо, другий сезон Спільнофонду. Перший був до повномасштабного вторгнення. І ті громадські організації, які створили за допомогою Спільнофонда, вони під час повномасштабного вторгнення найшвидше стали на рейки збору коштів, найшвидше стали на рейки створення волонтерських хабів, гуманітарних ініціатив.
Дві громадські організації з Бобрицької громади і з Водяницької громади вже залучили за перший рік не менше 10 грантів на свої громадські організації. Тобто в цьому дуже великий кайф від їхнього розвитку і спроможностей.
Олена Данілова, ФГ «Подільська громада»:
Я розповіла про корпоративні фонди. Модель співпраці з бізнесом – це чудово. Ми вбачаємо в ньому велику перспективу, але має бути величезна довіра, щоб підписувати пряму угоду. Бо меморандум – це щось простіше, а угода – це більше з юридичними зобов’язаннями.
Для того, щоб перейти в корпоративний фонд, перед цим ми робимо якісь спільні проєкти, спільні заходи для того, аби познайомитися один з одним і скомунікувати.
У нас у Вінниці зараз відбуваються такі комунікаційні зустрічі між представниками департаментів і громадянського суспільства. Ми беремо якусь одну сферу і робимо у ній зустріч 5 представників департаментів і 5 представників громадянського суспільства. Але не за круглим столом, як ми тут звикли, а за різними активностями. Останнє, що було — ми ліпили з глини спільно, спілкувалися. І вже після першої зустрічі бачимо ефект і результат: окрім того, що вони вже говорять про якісь спільні проєкти. Для мене особисто було проривом, коли громадська організація каже: «Так у владі такі ж люди, вони теж багато роблять! А нам здавалося, що вони просто сидять і папірці перекладають». Для нас дуже важливо для всіх цей місточок побудувати і розуміти, що кожен з нас і кожна відіграє величезну роль. А якщо ми ще один одного підсилимо, то це взагалі буде неймовірно.
Все потрібно робити через спілкування, через невеличкі заходи, аби ми познайомилися, прощупали один одного, зрозуміли, хто чим цікавиться. І далі вже можна говорити про якісь партнерства. Бо партнерство не можна спустити згори: дружіть, партнертесь і робіть проєкт. Воно так не їде, не працює.
Дмитро Овсій, «GORO legal»:
Про модель партнерства мені трохи складно відповідати, через те, що я є бек-офісом багатьох ініціатив, і моделі у кожного свої. Ми просто допомагаємо їх створювати. Тому розповім свою думку щодо складових такої успішної моделі.
Мені було як юристу дуже цікаво дізнатися, що в Німеччині, наприклад, рішення суду приходить адвокату звичайною поштою, без повідомлення про вручення.
Там всередині така квитанція, яку адвокат заповнює, ставить дату, коли він отримав це рішення, і відправляє назад на суд звичайною поштою. Тепер уявіть таке в Україні, щоб адвокат міг встановити фактично момент отримання рішення суду і контролювати цей момент, від якого розпочинається подача апеляційної скарги. Тут питання довіри. Суд, адвокат один одному довіряють. І от ці відносини довіри, вони в деяких галузях існують багато-багато років, мовою юриспруденції це називається фідуціарними відносинами.
Наприклад, коли ви приходите до лікаря, ви точно маєте йому довіряти. Ви не можете прийти до лікаря, до якого у вас немає довіри. І так само з адвокатами теж це відбувається. Ви маєте довіряти тому, з ким ви працюєте. І в партнерських відносинах довіра є основою. Звичайно, можна входити в партнерство з тим, кому ти не довіряєш. Але найкраще, коли виникає довіра через той ланцюжок, про який говорили в минулій панелі: знання, розуміння, зацікавленість, досвід, довіра. Я вважаю, що це дуже важливо для будь-якої моделі, коли з’являється довіра.
Другий момент, важливий при визначенні моделі. Чомусь багато хто, усвідомивши своє бажання зробити щось корисне, розпочинає з того, що створює свій фонд або свої благодійні організації. Це хибний шлях. В тебе є твоя експертиза, чим ти займаєшся. Якщо в тебе невелика корпорація, де ти не можеш виділити це в окремий напрямок, то набагато краще рішення – знайти команду, яка вже знає, як це робиться, і до неї приєднатися. Бо багато проєктів просто помирає: як вони дуже довго обирають свій корпоративний стиль, роблять сайт, а потім проєкт помирає, бо вони між собою не знайшли спільної мови, не знайшли куди направити свої зусилля.
В той же час, достатньо успішну модель ми відпрацювали у 2022 році. Моя сім’я була не в Україні, там був створений хаб, який збирав гуманітарну допомогу. І мені потрібно було, відповідно до законодавства, щоб отримувач був в реєстрі отримувачів гуманітарної допомоги — щоб воно по закону, по-правильному приходило сюди. Я просто звернувся до перевіреного фонду, який працює з 2014 року. Ми через них багато разів реалізували все ввезення. І жодного разу не було складностей з тим, щоб потім якусь звітність оформити. Вони багато питань стандартизованих по бек-офісу закрили.
Корпоративні фонди — це суперкрута штука для корпорацій, для компаній. Не створювати щось своє, а партнеритися з тими, хто є професійним розпорядником коштів, професійним реалізатором соціальних партнерств і саме йти через цей шлях. Але якщо вже достатньо велика якась організація встановила, то, звичайно, можна створювати щось своє.
Останній момент, який теж важливий, це прозорість витрачання коштів. Хтось звітує просто у форматі фотографій, якихось коротких звітів: ось те, що ми зібрали, було витрачено сюди. Це теж можливо, так може бути. Другий варіант, коли відбувається звіт за певний період, або за рік, або за зібрану суму — це другий рівень якості зворотного зв’язку по прозорості. І третій рівень, це коли використовується escrow-рахунок. Це спеціальний рахунок в банку, на який громадська організація, або конкретний волонтер, який зареєстрований, що дуже важливо, щоб не було питань потім по податковій і по фінансовому моніторингу, збирає кошти. І цей рахунок є рахунком умовним. Тобто його можна витратити виключно на ту ціль, про яку публічно повідомили.
Наприклад, хочемо купити машину, вона коштує 100 тисяч гривень. Формується escrow-рахунок. Коли там 100 тисяч гривень є, він закривається. Після того, як дається розпоряднику цих коштів, договір укладається на оплату цієї машини, відбувається оплата саме на машину, і банк в цьому випадку перевіряє цю інформацію. Це максимальний рівень контролю за витрачанням коштів. Я не знаю, щоб хтось активно це використовував, але просто як інструментарій, це вже багато років існує в діючому законодавстві.
Юлія Кокоячук, Мінсоцполітики України:
Фактично моделі взаємодії і будуються на тому, чим ми займаємося. Ми створюємо правила, ми розробляємо механізми для того, щоб реалізувати політики.
З тою діяльністю, якою ми займаємося, об’єктивно, неможливо все реалізувати самим. Наприклад, для того, щоб забезпечити прозорість, запобігти корупції, ми дуже велику увагу приділяємо розвитку цифровізації. Звичайно, в міністерстві немає своїх IT-команд, які можуть все це спроєктувати. І в нас держава, в особі міністерства, є замовником тієї чи іншої послуги, яку треба розробити.
Далі в нас є державне підприємство «Інформаційний обчислювальний центр», який менеджерить весь цей процес. В нього на конкурсних засадах заходять IT-компанії, які можуть це втілити технічно. Але для того, щоб це фінансувати, в нас немає на це бюджетних коштів. Тому ми шукаємо, хто з донорів може нас підтримати. Тут міжнародні організації заходять. І ще з’являються додаткові партнери – такі, наприклад, як компанія Deloitte, яка консультує з позиції бізнесу, чи всі механізми правильно працюють.
Для того, щоб весь цей пазл зійшовся, дуже багато потрібно взаємодіяти, пояснювати, роз’яснювати. Тому що люди зазвичай орієнтуються на свій наявний досвід. У багатьох просто немає розуміння, як працює держава. А до нас, з іншого боку, завжди питання: чому так довго? Нам потрібно на зараз! – І треба пояснювати, що це так швидко не робиться. І тут, знову ж таки, треба почути один одного. Цей пазл зійдеться тільки тоді, коли всі будуть розуміти, що вони роблять, і будуть бачити одну спільну мету.
Інший проєкт, яким я хочу поділитися — програма соціальної адаптації для військовослужбовців та членів їх сімей. Це короткотривалий відпочинок 7-10 днів на базі якогось приємного місця санаторного типу чи готельного, де гарні якісні умови. І це не є просто відпочинок, а відпочинок у супроводі психологів, соціальних працівників, соціальних педагогів, які займаються дітьми в цей час. Там відкриваються різні речі, приємні, менш приємні, і з цими речами далі можна працювати. Для багатьох учасників програми це був перший відпочинок в їхньому житті, де вони не займалися всіма побутовими умовами, як вдома. Для багатьох це перший раз, коли вони почали говорити про стосунки, про емоції, про відчуття і почали розуміти одне одного — звичайно, за допомогою тих фахівців, яких ми пропонуємо. Ми в своєму бюджеті не маємо на це коштів. Але те, що ми можемо зробити,- ми розробили програму, що має включати кожен день, що мають знати фахівці, зробили програму навчання для фахівців і максимально популяризуємо її і спілкуємося з громадами.
Є дуже вдалі випадки, де громади і меценати почули нас і долучилися до фінансування. І тут вже йдеться про об’єднання бюджетів з обласного рівня, з рівня громад. І деколи ще додатково заходять меценати-доброчинці, які зі своїх благодійних фондів покривають вартість програми. Місцеві санаторії отримують за це кошти, тобто так само відбувається підтримка місцевого бізнесу. І місцеві фахівці, яких ми навчили, їхній професійний рівень зростає — на жаль, таких сімей купа, тобто постійно буде запит на послуги цих фахівців.
Але основне, що ми подбали про тих людей, які сьогодні, на жаль, часто відчувають себе нікому не потрібними. Тільки об’єднавши зусилля, ми можемо це забезпечити. І треба розуміти, що тут ми можемо тільки на себе розраховувати: те, що стосується військових, ніколи не буде об’єктом підтримки від деяких закордонних, міжнародних організацій. Але у нас є дуже багато свого потенціалу і об’єднавшись, ми можемо досягти спільної мети.
Третій проєкт, про який хочу розказати — це Центри Життєстійкості. Ми розуміємо, що кожен з нас переживає стільки стресу, що психосоціальний супровід є актуальним для кожного. Декому потрібно більше, а дехто може бути ресурсом один для одного. І це загальне питання, ми не можемо сказати кожній громаді: розбирайтесь, як хочете.
Ця ідея – психосоціальна підтримка — дуже багатьом відгукується, у світі розуміють, про що ми говоримо. В Україні попри стигматизацію всієї психологічної підтримки, все одно люди усвідомлюють, що таке треба мати у себе в громаді.
І ми вже маємо добрий досвіт, коли нас почув бізнес, Астарта, які кажуть: “Ми працюємо в кількох конкретних громадах, ми й так допомагаємо, давайте будемо робити разом. Як це робити краще? Що вам ще допомогти? Що ми можемо взяти на себе?” Ми зараз цю послугу закуповуємо з державного бюджету, але є організації, готові це фінансувати в окремих громадах зі свого бюджету ще до того, як ми запустили. Бо все-таки щоб це запрацювало на рівні держави, має пройти час.
Тут ми об’єднали і освітні заклади, такі як УКУ і Могилянка, і Українську освітню платформу, ISАR Єднання, UNICEF, Всесвітню Організацію Охорони Здоров’я, і бізнес (Астарта, їхній фонд, Повір у себе). І це не межа. В нас розвивається партнерство довкола цього одного проєкту, але це є один з механізмів, коли ми як держава готові закуповувати послуги з державного рівня. Тут якраз є певний фундамент, довкола якого можна дуже багато всього надбудувати.
Ми часто самі в собі не бачимо потенціалу. Кожен думає: так, волонтерська кухня – я можу готувати, я буду готувати. Я можу садити дерева. Та насправді, хтось, наприклад, вміє стригти людей. Хтось вміє робити меблі. Але в нас є купа людей, які не є реалізовані, або дітей, які не мають батьків, які не мають когось, хто би їх повів за руку в нову професію. І просто передати одній людині свій фах, допомогти їй в цьому, це може бути ваша велика мета. І це може бути набагато серйозніший ефект, ніж просто всім садити дерева (хоча це теж потрібно) чи нарізати всім овочі до борщу. Треба побачити в собі цей величезний волонтерський потенціал. І в цьому також Центр Життєстійкості ми розглядаємо як майданчик для локального волонтерства.
Прошу не сприймати, що ми хочемо очолити волонтерство. Ми хочемо просто дійсно підсвітити те, який потужний потенціал у нас є в громаді і як він має працювати — як під час війни, так і після того, як війна буде закінчена.
Відеозапис панельної дискусії шукайте тут
Фото — Макс Королевич
Організатори форуму — Інститут Медіації Партнерства у партнерстві з Національною мережею розвитку локальної філантропії та у співпраці з Liko-School, за підтримки Isar Ednannia у межах проєкту Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства USAID Ukraine.
