«Ми готуємо до життя, а не до іспитів» – інтерв’ю із засновником приватної школи brobots Пилипом Духлієм

Приватних шкіл, заснованих чоловіками, в Україні не так багато. Тим більше, коли це військовий і ветеран, що впроваджує в навчанні нові підходи, скасовує домашні завдання та вчить дітей робототехніці й управлінню дронами. Про ідею створення закладу, методи навчання та партнерство в освіті з Пилипом Духлієм говорила Єлизавета Фещенко в рамках онлайн-проєкту «Неможливо не робити».

Пилип Духлій – психотерапевт, клінічний психолог, тренер груп підтримки для ветеранів, ветеран ЗСУ. Вже понад 5 років в Києві успішно функціонує заснована ним інжинірингова школа повного дня brobots, що починалась як студія робототехніки і згодом переросла в окремий навчальний заклад, де діти окрім загальноосвітніх предметів вивчають також програмування, робототехніку, 2D та 3D моделювання, електроніку.

Пилипе, розкажіть про вашу школу brobots. Усе почалось з того, що ви робили студії робототехніки — як ця ідея трансформувалася у стандартну школу?

У мене зʼявилось бажання відкрити невеличкий гурток робототехніки. На той момент я жив в Броварах, підійшов до місцевого забудовника, попросив виділити приміщення. Це тягнулося кілька місяців, потім мене запросили й показують приміщення 80 м² – достатньо велике. Тому ми створили повноцінну студію робототехніки. Починалося все як соціальний проєкт, тобто діти платили мінімальну вартість – 50, потім 75 гривень за 2-годинне заняття. На той час вартість заняття в комерційній структурі складала 280 гривень. Ці гроші ми витрачали на зарплати, адміністративні витрати. Їх не вистачало, докладали свої кошти.

Нами зацікавилися в Дніпровській обласній державній адміністрації. Попросили допомогти їм модернізувати школи й центри дитячої технічної творчості. Ми погодилися. Спочатку це була Дніпропетровська область. Ми зробили 8 шкіл, причому під ключ. Ми робили ремонти, специфікації, програми, постачали обладнання, навчали викладачів. Потім була Харківська область, Чернігів, Одеса, Хмельницький, Тернопільська область. Загалом ми зробили близько 15 студій робототехніки для місцевих органів влади.

Який середній вік ваших вихованців?

13-14 років – це десь 6-7 клас. Першого вересня наші броварські діти прийшли до нас і кажуть: давайте нам школу робіть, тому що були на лінійці й школи – жахливі. Ця ідея нам сподобалась, ми подумали, і через рік відкрили школу в Києві. У нас є загальноосвітній напрямок та технічне спрямування: робототехніка, програмування, електроніка, моделювання, гейм-дизайн.

Мені ще дуже сподобався блок про критичне мислення, це дуже інноваційно. Навіщо ви це робите і як це допомагає дітям у майбутньому?

Школа повинна займатися не тільки освітою, а ще й вихованням в достатньо великій мірі. Тому що і раніше, а зараз особливо, є проблема в чоловічих фігурах. Батьки часто відсутні. У нас два засновники чоловіки, і як казала одна мама, яка була у нас на екскурсії, «у вас маскулінна атмосфера в школі». Ми хочемо не тільки дати знання, а й сформувати в них певні здібності та навички, щоб вони могли повноцінно вливатися в доросле життя. У нас навіть слоган є, що ми готуємо до життя, а не до іспитів. Технічний напрямок швидко дозволяє стати самостійним і самодостатнім. Практично половина наших тогорічних випускників влаштувалась програмістами відразу після закінчення школи. Це звичайно не високий рівень, але junior програмістами або на стажування пройти можуть.

У вас навіть змагання були з власноруч зібраним дроном, ви там займали також місця, тобто це дуже практичні знання.

У нас викладають пілотування, збирання дрона. Діти будуть самі збирати дрон, потім літати на ньому

А ще у вас є запрошені спікери. Антон Целовальник проводив лекцію про містобудування. Це також в розряд просторового мислення входить, чи це якесь додаткове навчання?

Дітям важливо отримати “шведський стіл” і помацати все, до чого вони можуть дотягнутися. Це нормальна практика, коли діти починають ходити на гуртки різноманітні: походили місяць, кинули, пішли на інші – пробують себе. У нас так само, ми намагаємось надати дітям широкий спектр різних майбутніх професій, щоб вони сформували власне бачення того, ким вони хочуть бути, куди розвиватись, і відповідно, що варто вчити.

Як різноформатний досвід. Коли не знаєш, куди спрямувати в цілому, то надаєш багато різного досвіду.

У нас все так побудовано, тому що є загальноосвітні предмети, а є технічні, які як гуртки. І можна, наприклад, походити на програмування, зрозуміти, що це не твоє, що більше подобається руками щось робити, і починаєш ходити більше на робототехніку і збирати машинки, якісь пристрої, отримувати знання з електроніки. У нас так формується команда. Наприклад, є якийсь проєкт: одна дитина програмує, вона в цьому спец, друга розробляє, наприклад, дизайн корпусу, а третя дитина займається вже збіркою елементів, на яких ця машина буде їздити (двигуни, контролер двигуна, система керування).

Культурно-філософській частині ви теж приділяєте увагу? Можливо ви маєте бачення того, як виховувати дітей так, щоб в майбутньому вони займалися розвитком країни?

Це важко, тому що у дитини тільки формується абстрактне мислення. Ті категорії, які ви називали – абстрактні. Вони пов’язані з тим, що ми називаємо social science. Є рівень natural science, тобто природа, яка нас оточує, те, що нам дано природою, планетою, різні речі, тварини, і все інше. Сюди входить у нас математика, фізика, хімія, геологія, географія – тобто ми вивчаємо матеріальний світ навколо.

А є такий шар як social science, де ми вивчаємо те, що вже створюють люди. Шар, який стосується мови, літератури, культури, мистецтва, філософії і всього іншого. Дітям це складніше дається, в них ще немає того досвіду життєвого, на який це можна все покласти. Але наскільки це можливо, ми це даємо. Зазвичай ми це робимо на конкретних випадках, на кейсах, які відбуваються в школі. Наприклад, якась сварка. Ми викликаємо всіх учасників, конфлікту, всі сторони. І починаємо розбирати й показувати на цьому прикладі, як варто виходити з конфлікту, що варто робити, що не варто.

У мене є експериментальний курс для 10-11 класу. Ми розбираємо фільми, наприклад, зараз буде «Бійцівський клуб»). Я намагаюсь донести там ті смисли, які може не є на поверхні, але які важливо побачити, щоб відповідно зрозуміти щось більше про життя, щоб не бути гвинтиком великого механізму, а якось проявлятися певними талантами й здібностями.

Ви зачепили важливу тему агресії. Як ви справляєтесь і чи бачите, що зараз діти стали більш схильні до проявів агресії чи булінгу?

Я думаю, що коли є достатня влада у викладачів та адміністрації, то булінгу не буде. Тому що є головний, центральна фігура – влада – і вона встановлює правила і слідкує за виконанням цих правил. Не буває абстрактної агресії, завжди є інша причина. Це певний дефіцит психологічний, який є у дитини. Ми тоді розбираємося, чого не вистачає, в чому причина. І намагаємося тоді дати, наскільки це можливо в школі, або поговорити з батьками й сказати, що це ми бачимо у дитини, варто розв’язувати це питання, тому що ми самі не можемо.

Загалом, у нас є три групи великих проблем: забезпечення власної безпеки, гідності й потреба в прийнятті. Будь-яка агресія у дітей, це якраз реакція на фрустрацію. Реакція на певний дефіцит чогось, чого їм не вистачає. Важливо знайти причину цієї агресії, цей дефіцит, з якого вона йде, і дати. Бо за кожною агресією, зазвичай, у десь 90% випадків, стоїть певний біль. Коли людина агресивно себе поводить, вона скоріше за все не може іншим способом сказати, що їй боляче. Тому ми займаємо позицію дослідників. Ми питаємо, чи все гаразд, що непокоїть, замість того, щоб відразу сварити й нападати на дитину, що ти щось погане зробив. Розбираємося у причинах. Ми намагаємось не використовувати відчуття провини, сорому.

Ви сказали, що у вас є партнер. Як вам працювати в партнерстві?

Партнерство у нас зараз відбувається вахтовим методом, бо робота з дітьми важка, дітям зараз важко, багато вигорання, і їм потрібна підтримка. Мого партнера звуть Дмитро, в певний час він більш активно керував школою, я менш активно. Зараз ми помінялися місцями: я вже в школі, Діма відпочиває.

Чи зацікавилась вашою системою держава? Можливо, ви вже працюєте над тим, щоб масштабувати школи також на державному рівні?

Стосовно держави – складно. Нам простіше розвивати щось власне. Це питання зарплати, мотивації, певної системи, яка склалася в державних школах. Найнижчі бали ЗНО – це педагогічна спеціальність, на жаль. Наразі не співпрацюємо. Точніше, співпрацюємо, але проєктно. Ми допомагаємо різні змагання влаштовувати, програми пишемо, ділимось досвідом, але так, щоб щось таке глобальне, то ні.

Проблема в кадрах. Найти хорошу школу, навіть приватну школу, дуже важко. Багато виїхало викладачів, педагогічні ВНЗ не дають достатньо знань, навичок, всього іншого. Все одно доводиться довчати та допомагати розвиватися.

А як ви навчаєте? Ви влаштовуєте тренінги? Чи рекомендуєте куди піти навчатися?

Ми навчаємо, забезпечуємо викладачам психологічну підтримку. Вчимось на тих конфліктах, на тих ситуаціях, які виникають, робимо висновки, коригуємо, дивимося, чого не вистачає, допомагаємо. Практика – найкраще навчання, насправді.

Наприклад, є діти, яким дуже важливо, щоб для них ставили кордони. Виставляли рамки, показали правило — виконуємо. Є діти, яким навпаки треба виходити за рамки, або проявляти ініціативу, бо вони самі собі обмежують, як у футлярі. Тому тут важливий індивідуальний підхід. Ми намагаємось дивитись на дитину і підлаштовуватись під неї.

Це дуже складно? За кожним дуже складно ходити. А скільки у вас дітей?

Загалом у школі 83 дитини. При такій кількості дітей, у нас є розкіш бачити, розуміти кожну дитину, знати, як її звуть, яка в неї історія, яка в неї специфіка, який психологічний бекграунд, і все інше, і відповідним чином намагатися корегувати поведінку.

Насправді ж терапевтична підтримка, терапія дітей неможлива, можливе тільки коригування. Терапія, якщо це дитина до віку сепарації, до 12-13 років, потребує терапії всієї сімейної системи. Дитина, коли приходить, і в неї є певні психологічні особливості, то зазвичай це певні психологічні особливості сім’ї. Тому ми часто залучаємо батьків і говоримо, знаєте, ми бачимо те то і те то, і якщо вам потрібно, ми можемо надати вам підтримку в цьому і допомогти, щось проконсультувати, до кого звернутися. Хтось чує, хтось не чує. Зустрічаємось з власним безсиллям і власними певними обмеженнями.

Чи змінилося за останні роки щось? Чи більше потрібно підтримки, чи так само як і раніше?

Можливо, ми зараз не помічаємо, але ми всі знаходимось у хронічному стресі. Одна з ознак хронічного стресу – це дефіцит уваги та пам’яті. І продовжувати вимагати від дітей, щоб вони вчилися як до повномасштабного вторгнення, нереально. Наприклад, ми скасували домашні завдання в школі. Діти й так виснажені. У нас достатньо багато уроків. І технічний напрямок.

І батьки, які роблять з ними домашні завдання.

У нас і до того батьки не робили. Ми робили домашні завдання в школі, намагалися, як мінімум, в школі, але це теж не працює. Реальність є реальність, її треба враховувати, ми не можемо ламати дітей через коліно.

Які у вас є плани розвитку або ідеї цікавих проєктів?

Ми зараз активно працюємо над проєктом будівництва заміської школи з проживанням дітей. Є багато запитів від батьків, діти яких хочуть навчатися в нашій школі, або батьків, які хочуть, щоб діти навчалися, але вони знаходяться в інших містах і не мають можливості переїжджати до Києва. Так ми можемо дати можливість таким дітям навчатися у нас, можна просто переїхати і жити в школі.

У вас онлайн не вийде, у вас потрібно ручками робити щось.

Онлайн виходить, але ми його будемо скасовувати. Не працює. Онлайн вимагає такої самодисципліни від дитини, не у всіх дорослих вона є. А ми вимагаємо, щоб дитина 6 годин сама без догляду дорослого сиділа і щось вчила. Чудес не буває. Не вчить. Може є деякі діти, у яких є така саморегуляція, самодисципліна, але таких дітей, на жаль, або на щастя, не багато.

Друге завдання, яке ми хочемо вирішити заміською школою, це зайнятися більше вихованням дітей. Наприклад, починаючи від елементарного, як відремонтувати розетку в домі, або як щось пофарбувати, або як користуватися шурупокрутом. Це те, чому в ідеалі мають навчити батьки, але життя таке, що у батьків просто не має часу на це. Як готувати їсти? Що таке взагалі правильне харчування? Що таке доказова медицина, як правильно лікуватись? Чим віруси відрізняють від бактерії, як відрізнити ГРВІ та все інше? Чому не треба завжди пити антибіотик? Це таке елементарне.

Як влаштована держава, що таке місцеві органи самоврядування, що таке державні органи, як скаргу подати? Як відстояти власні права, як піклуватись про своє здоров’я, про своє тіло? Якісь елементарні навички з йоги, медитації, техніки дихання. Те, що нам потрібно в дорослому житті, і те, що, на жаль, не всім нам дається. Плюс, одне діло вчать батьки, інше, коли у нас є певна експертиза з тих питань, тому що є певні тренери, спеціалісти, які тільки цим і займаються. І тоді ми даємо вищий рівень цих знань, і краще можемо підготувати дітей до життя. Такий аутсорс виховання. Наприклад, ми не будемо брати на проживання дітей молодшої школи. Від 5 класу – діти вже сформовані психологічно, сформовані певні особливості, які практично не будуть змінюватись далі в житті. Пройдені основні етапи. І тому в цьому випадку ми не нашкодимо, не роз’єднаємо їх з батьками. З іншої сторони можемо дати набагато більше, ніж зможуть дати батьки. Така пафосна претензія.

Це круто, такий великий проєкт. Діти ж не будуть жити в заміській школі? Тобто чи будуть їхати додому на канікули? Чи там буде якась можливість приїздити батькам?

Звичайно. Плюс батьки самі вибирають. Наприклад, дитина йде в школу, а на вихідних повертається додому, або тільки на літніх канікулах. Це розповсюджена практика, наприклад, в тій самій Великобританії. Також у нас якась кількість місць буде надаватися дітям, у яких батьки загинули в лавах Сил безпеки та оборони України. Вони часто тоді мають свої певні проблеми з соціалізацією, навчанням і усім іншим. Хочемо таким дітям допомагати.

Чи є у вас творчі заняття, чи розвиваєте ви дітей через художні, образотворчі твори. Ви казали про фільми. Можливо, у вас є якісь ідеї, щоб робити художні аналізи, бо твори, як і фільми, також мають багато символізму і можуть на щось надихати дітей.

Ми ставимо спектаклі, є такий досвід, але хочемо цю сферу розширювати. Тому що для дітей важлива можливість побути в ролі когось іншого, вийти за рамки себе і ментально спробувати себе в якійсь ролі. Це з психологічного погляду достатньо важливо для дітей. Такий спосіб, до речі, часто використовується психологами як спосіб відпрацювання внутрішніх травм.

У вальдорфських школах дуже багато творчих занять, які класно працюють з мозком людини, налаштовують на критичне мислення. Є результати дослідження зрізу даних за 100 років, що більш щасливі люди виходять з вальдорфських шкіл. Чи є у вас бажання зробити дослідження, як впливає ваш підхід до освіти порівняно зі звичайним?

Я думаю, це складно провести. Виокремити всі фактори, щоб залишити тільки фактор певних предметів чи фактор школи. Тому дослідження, мабуть, ні, а цю творчу частину наскільки можливо впроваджуємо. Але у нас і так перевантажений розклад. У деяких класах заняття о 17-18 закінчуються, діти вже достатньо втомлені, їм хочеться просто побути для себе.

У вас є підготовка до виживання. Коли дитина може в якійсь екстреній ситуації витримати добу без допомоги, розвести багаття – це дуже крута тема.

У нас є предмет, який називається спортивне виживання. Діти там навчаються, як користуватися ножем, як ставити намет, як розпалити багаття. Взимку, наприклад, вони будували зі снігу укриття.

А чи робите ви підготовку укриття? Відпрацювання дій на екстрені випадки? Ракетної чи хімічної загрози.

У нас є заняття раз на рік з безпеки. Ми проводимо тренування на випадок настання незвичайної ситуації.

А медична допомога?

Медична – ні. Це діти. Це велика відповідальність. Мені здається, дітям це зарано ще. Хай трошки насолоджуються життям.